Розділ 6

Мені знову снилось те саме. Пилюка, що сідає на обличчя, запах пороху, гаряче повітря, кров, що стікає по тілу, і той момент, точка без повернення, коли звук пострілу перетворюється на тишу. Потім біль. Гострий, наче лезо, що розрізає груди. І темрява.

Я прокинувся різко. Сів на ліжку, важко дихаючи. Сорочка прилипла до тіла, волосся мокре від поту. Серце билося так, ніби хтось загнав мене у пастку. Знову.

Це повторювалося ночами, навіть тут, за високими стінами палацу, серед розкоші та спокою. Але спокою в мені не було. Минуле чіплялося до мене, як тінь.

Я вийшов. Без сорому, без дозволу, бо вночі навіть палац дихає інакше. Тут, у саду, не було камер, не було очей. Тільки ніч і я.

Повітря було прохолодним. Я вдихнув глибоко, підняв голову до неба, зорі здавалися незмінними, і саме це заспокоювало. У кожному місті, у кожній точці світу, де я був, небо було схожим. Небо не питало, ким ти став. Воно просто існувало.

Я хотів зупинити думки. Не згадувати товариша, якого не зміг витягти. Не згадувати ту жінку в афганському селі, яка дивилася на мене, наче я з пекла. Не згадувати, що мене змусило залишити війну, але так і не дало повернутися до життя.

І саме тоді я її побачив.

Тендітна фігура стояла на балконі, загорнута в легкий шовковий халат. Вона здавалася частиною цієї ночі, згорблена, мов тінь, що шукає захисту. Її руки обіймали себе, наче це могло зігріти. Але я знав, мова не про холод. Це був біль.

Принцеса Ясмін… Я дивився на неї знизу, захований у тіні, ніби боявся, що один необережний рух розіб’є цей крихкий момент. Вона не бачила мене. Але її присутність, така ж несподівана, як ніж у спину, вивела мене з заціпеніння.

Мені хотілося підійти, сказати хоч щось, але я знав, що не мав права. І все ж… у цій тиші, між двома чужими болями, щось з’єдналося.

Її постава, погляд, спрямований у ніч, – усе в ній було не про владу, не про статус, не про золото на шиї. Вона стояла там, як дівчина, що боїться завтра. І я стояв тут, чоловік, який боявся вчора. Двоє мовчазних, порізаних світом, що ніколи не дозволяв їм бути собою.

Дівчина не рухалась, та я відчував її погляд. Ледь помітний нахил голови, легке тремтіння плечей, вона побачила мене. І не відвела очей. Кілька секунд довших за будь-яку битву.

А потім вона просто зникла. Один крок і її сховала колона балкона. Я залишився в саду, ніби відтятим від чогось, чого навіть не встиг торкнутися. Подумав, що налякав її. Що мій вигляд, мій стан, нічна тиша, усе це стало для неї загрозою. І що Ясмін повернулась у свою спальню, як личить принцесі.

Я вже збирався піти, повернутись до своєї тиші, до спогадів, що роз’їдали, як іржа. Але тоді почулися швидкі кроки. Я обернувся і завмер.

Принцеса бігла по алеї саду. На її голові хустка, накинута поспіхом, не зовсім за правилами. Плечі вкриті легкою накидкою. Обличчя відкрите. Дівчина зупинилася за кілька кроків, і я відчув, як мені перехопило подих.

— Ваша Високість... — озвався я першим, голос трохи хрипкий. — Це… проти правил. У такий час. Удвох і без супроводу. Нас можуть… неправильно зрозуміти.

Я чекав, що принцеса образиться. Вона ж лише підняла брову.

— А хіба не проти правил, коли охоронець дивиться на принцесу замість того, щоб опустити погляд? — запитала тихо, майже без іронії. Але її очі блищали. Вогнем, який у палаці намагались загасити вихованням.

Я не відповів. Не міг. Бо дійсно дивився. І навіть зараз дивився знову.

— Ваша Високість, — сказав я, зрештою відвівши очі, — я не хотів…

— Не хочете бачити мене? — перебила вона. — Чи не хочете відчувати те, що вже давно відчуваєте?

Її тон був різкий. Капризний і водночас небезпечний. Але це була не гра. Це було відчайдушне бажання вибитися з клітки. І я не зміг стримати сміх. Тихого, короткого, мов ковток повітря.

— Ви завжди така пряма? — запитав я, нахиляючи голову.

— Лише з тими, хто не ховає очі, — відповіла вона.

І між нами щось змінилося. Ніч уже не була просто ніччю. І я вже не був просто охоронцем.

— Вам не спиться, — сказав я, стишуючи голос. — Щось турбує?

Дівчина зітхнула і подивилась угору, туди, де зорі висіли над палацом, наче мовчазні свідки цієї зустрічі.

— Майбутнє, — прошепотіла. — Воно тисне, як камінь на грудях.

Я опустив погляд, але не мовчав.

— А мене тисне минуле. І знаєте… воно не легше.

Між нами повисла тиша. Та цього разу вона була іншою. М’якою. Небезпечно близькою. Як ковдра, яку хочеться скинути, але боїшся змерзнути.