Розділ 5

Палацові стіни пам’ятали все: змови, принизливі мовчання, зламані долі. Вони знали, як звучить страх, замаскований під пошану, і як пахне зрада, прикрита пахощами жасмину. Сьогоднішній день не був винятком.

Я стояла поруч із матір’ю, в одному з внутрішніх кабінетів палацу, де були м'які килими, а кожна філігранна деталь на меблях мала свідків із попередніх поколінь. Навпроти сиділа шейха Хадіджа. Перша дружина батька. Жінка, яка ніколи не кричала, бо її тиша лякала більше за будь-які слова.

— Шлюб, — почала вона, не вдаючись до вітальних слів, — це політика. Не прикрашай його рожевими стрічками, Ламісо. У тебе розумна дочка, ти маєш їй сказати правду.

Мати підняла підборіддя, її голос був рівний:

— Я кажу їй правду. І Ясмін її розуміє. Вона народилася, щоб служити своєму роду. І не відмовиться від обов’язку.

— Обов’язку? — Хадіджа стишила голос, але в ньому не приховувалася іронія. — Віддати свою дочку чоловіку, старшому на тридцять років, – це не обов’язок, а жертва. А жертви ніколи не мовчать надто довго.

Я мовчала. Холод поширився грудьми, і лише рука матері, що лягла на мою долоню, втримала мене на місці.

— Марван і його вплив – це наш захист від хаосу, який підігріває… дехто у цьому домі, — відповіла моя мати.

На мить повисла тиша. Така, від якої хотілося втекти. Хадіджа схилила голову набік, ніби слухала не слова, а підтекст.

— Я нікого не підігріваю, — сказала вона повільно. — Але я не дозволю, щоб влада в цьому палаці перейшла до рук тих, хто не вміє тримати меча. Навіть якщо цей меч має ім’я твоєї дочки.

Я зловила її погляд. У ньому не було ані презирства, ані жалю. Тільки розрахунок.

— Я не меч, — сказала я, тихо, але чітко. — І не товар на коштовній таці. Я розумію, що від мене вимагається. Але не плутайте моє мовчання з покорою.

Материні пальці на мить сильніше стиснули мою руку, то була не заборона говорити, а попередження. Хадіджа посміхнулася, легко, з тією зверхньою грацією, яку вміють лише жінки, що надто довго тримають владу в долонях.

— Я бачу, твоя донька має голос. Питання чи буде вона вміти ним не поранити себе саму.

Старша шейха підвелася і ми також встали зі свого місця.

— Підготовку до заручин я не зриваю. Але попереджаю: якщо Ясмін оступиться, за наслідки відповідатимеш ти, Ламісо. Не я. Не емір. І точно не клан Аль-Хамдан.

Коли жінка вийшла, у кімнаті залишився запах її парфумів і посмак небезпеки. Мати мовчала. Я теж. Тиша була єдиною захисною бронею у світі, де слова могли бути зброєю.

І я знала: це не просто шлюб. Це пастка, а я в ній приманка. Але поки мене готують, як прикрасу до політичного столу, я вже навчилася бачити голі леза під шовками. І мовчки готувалася до свого ходу.

Двері зачинилися за спиною Хадіджі, у кімнаті настала тиша. Але то була не тиша спокою, радше тиша після грому, коли в повітрі ще дзвенить напруга. Мати щось тихо сказала, її голос губився в килимах, але я не слухала. Я дивилася на вікно, за яким розгойдувався вітром легкий серпанок пальмового листя, і думала про шейху Хадіджу.

Вона – не просто перша дружина. Вона – це влада і стратегія. У її руках нитки, що ведуть до трону, і вона давно вже тче власний план, ніби килим для майбутнього еміра: її сина Шахіда. Вона не криється з цим. Її погляди прямі, її слова замасковані, але сміливі. Хадіджа готує ґрунт. Вона підриває авторитет мого батька, не відкрито, ні. Її зброя – тонкі натяки, правильні люди у потрібних місцях, і політичний тиск з боку її клану.

Інколи мені здається, що батько це бачить. Але не реагує. Чи втомився боротися? Чи просто розуміє, що проти неї не виграти словами?

Я ж не бачу сенсу ні в словах, ні у троні.

Мені байдуже, хто сидітиме там, у залі з високими стелями й золотими лампадами. Байдуже, чиї печатки стоятимуть на указах, чий герб буде вивішений на стягах у місті. Бо все це не для мене. Бо мого голосу там не буде.

Я – перша принцеса, єдина донька еміра, а моє слово нічого не важить.

Я була народжена не для того, щоб володіти, а щоб бути відданою. Моя доля – не керувати, а бути просто чиїмось кроком у великій політичній грі. Мене виховували, аби я розуміла цей світ, але ніколи не змінювала його.

І найгірше я знала, що ніхто мене не запитає.

Мене просто посадять поруч із шейхом Марваном, накладуть на мене золото, виведуть під погляди людей і назвуть символом єдності. А всередині мене все буде мовчати. Не горіти, не кричати, просто мовчати. Як мовчить вода в глибоких криницях.

Мене не турбує трон. Я не хочу впливу. Я просто хочу знати, що я жива. Що я маю хоч один вибір, який належить лише мені.

Я підвела голову. Мати дивилася на мене, мовчки. У її очах співчуття і сила водночас. Вона пройшла цей шлях. І вижила.

Але я не хочу просто вижити.

Я хочу відчути, що я не просто тінь у золотій клітці, а вільна.