Розділ 3

Палацові сади були єдиним місцем, де я могла вдихнути повітря без домішок чужої волі. Високі стіни закривали мене від зовнішнього світу, але всередині вони створювали ілюзію свободи. Фонтан у центрі, тиша, троянди, жасмин, пальми, легкий вітер, усе це ніби належало мені.

Я вийшла сюди, щоби хоч на мить втекти від вітальних листів, від розмов про майбутнє, про шлюб, про обов’язок. Мені хотілося тиші і самоти. Але я не була сама.

Його я помітила одразу. Чоловік у чорному костюмі стояв у тіні біля арки, спокійний, мовчазний, уважний. У вусі виднівся навушник. Очевидно, один з охоронців. Такий, як усі. Але ні. Насправді не такий.

Він не відвернувся, коли я з’явилася. Не опустив погляду, як велить протокол. Він дивився. Просто, спокійно та прямо увічі.

На мить я завмерла. Наші очі зустрілися знову. І цього разу ближче. Цей чоловік був високий, плечистий, з загостреними рисами обличчя, з темними очима, в яких ховалась щось глибше, ніж просто обов’язок. Сила та спокій. І щось ще… щось дуже небезпечне.

Я не знала, хто він. Але від нього віяло іншим, не сліпою покорою, а чимось глибшим. Мовчазною загрозою. Або захистом.

— Ви новий? — запитала я, хоча знала, що мені не личить говорити першою.

Чоловік ледь кивнув.

— Так, Ваша Високосте.

Його голос був низький і рівний. Без тремтіння, без надмірної шанобливості.

— Я бачила вас раніше, — сказала я. — Біля конюшні.

Його обличчя залишилось незворушним.

 — Я частина охорони вашого батька.

Я відчувала, що незнайомець не схожий на інших охоронців, яких бачили в палаці, тих, що лише мовчки виконують накази й бездумно рухаються в тіні. Цей чоловік ніби тримав у собі бурю, але володів нею з холодною впевненістю. Його очі, темні й проникливі, не відводилися, а дивилися мені прямо у душу.

Ми стояли мовчки, між нами висіла невидима стіна обережності й нерозказаних слів. Я відчула, як у мені прокинулося дивне бажання проламати цю стіну, поговорити, зрозуміти, відчути. 

Це було непросто, за стінами палацу я навчилася приховувати справжні почуття, ховати слабкість за холодною маскою принцеси. Але тут, у саду, де світло ледь торкалося наших облич, ця маска трохи послаблювалася.

— Ви часто буваєте тут? — продовжила розмову я, хоча це було за рамками допустимого. Де ж це бачено, що юна дівчина дозволяла собі розмови з чоловіком. Навіть, якщо він і охоронець її сім'ю.

Чоловік не одразу відповів. Його погляд лишився зосередженим, ніби він зважував кожне слово, перш ніж вимовити.

— Лише тоді, коли робота дозволяє. Але цей сад одне з небагатьох місць, де можна почути себе.

Я посміхнулася, хоч це й було щось невеличке і скороминуче. Ця проста правда, промовлена ним, торкнулася мене глибше, ніж будь-які розкішні слова чи пафосні обіцянки. Чоловій розумів те, що я так довго приховувала навіть від себе, що життя, яке мені готують, є пасткою, з якої немає виходу.

— І ви не боїтеся? — тихо спитала я.

Він зробив крок ближче, і я відчула, як зростає напруга між нами, ніби повітря стало густішим.

— Страх – це не те, що керує мною, — відповів він рівно. — Є речі, які важливіші за нього.

Я дивилася йому в очі й розуміла: цей незнайомець – не просто охоронець. Він людина з минулим, яке навряд чи хоче відкривати, але яке вже змінило його назавжди. Людина, яка, незважаючи ні на що, обрала стояти на сторожі порядку і захищати тих, хто найбільше цього потребує.

— Мене звуть Касим, — сказав чоловік раптом, ніби це було щось важливе, що слід сказати.

— Ясмін, — відповіла я, хоча цього і не потрібно було робити.

Це була наша перша справжня зустріч, але не між принцесою й охоронцем, а між двома людьми, чиї світи ніколи не мали перетнутися..

Відтоді сад став для мене більше, ніж просто місцем втечі. Він став простором, де можна було хоч на мить забути про межі й правила, де зустріч з Касимом здавалася не випадковістю, а початком чогось нового: небезпечного і захопливого одночасно. І коли він пішов, тиша саду вже була іншою. У ній залишився відлуння його голосу й упевнений погляд, який я не могла забути. Я знала: тепер я чекатиму його тут, навіть якщо для цього доведеться порушити правила.