Розділ 2

За кілька місяців до заручин…

Мене звати Касим. Мені тридцять шість. І якщо хтось скаже, що я жив гідним життям, він помилиться. Я виживав. Це все, що я робив.

Моє тіло – мапа старих боїв, а кожен шрам – це не спогад, а нагадування про те, ким я був і ким став. У минулому я був бійцем. Спочатку у спецпідрозділах, офіційно. Потім у тіні, де правила інші, де честь важить менше, ніж постріл. 

Я працював найманцем, виконував "роботу" на чужій землі, за чужі гроші. США, Латинська Америка, Близький Схід. Я побачив більше, ніж мав би. І зробив більше, ніж хотів.

Мене не лякали накази. Не бентежила кров. Я вмів бути холодним, влучним, невидимим. І саме тому мене й наймали. Та все закінчилось у мить, коли я отримав поранення. Куля пройшла занадто близько до серця.

Я вижив, але з того моменту мій ритм змінився. М’язи більше не слухались, як раніше. Сон став уривчастим. У голові з’явилась тиша, яку не витісняв навіть біль.

З військовим минулим було покінчено.

Я повернувся в столицю не як герой, а як тінь. Усе, чого я навчився, стало баластом у мирному житті. Люди з таким досвідом не потрібні на будівництвах чи в офісах. Я мовчав. Занадто багато мовчав.

І тоді з’явився він, старий товариш, з яким ми колись перетинались на навчаннях. Він працював у безпеці й сказав, що в палац еміра шукають охоронців для одного завдання. Не рядових, а тих, хто витримає усе. Фізично, психологічно і, найголовніше, буде мовчати.

Я пройшов співбесіду. Не одну. Випробування тривали тижнями: стрільба, тактика, спостереження, витривалість. Психолог оцінював мене довше, ніж будь-хто інший. Але я знав, як приховувати думки. Це був мій єдиний справжній талант.

Зрештою, мені запропонували місце в охороні правлячої родини. Це не був подарунок. Це був контракт. З обмеженнями, з мовчанням, зі своєю ціною. Я прийняв. Не тому, що хотів захищати когось. Просто мені більше не було куди йти.

Я думав, що служба в палаці буде звичайною: чіткий режим, високі стіни, накази. І так воно і було… доти, доки я не побачив її.

Ми проходили територією палацу, і один з охоронців, старший за рангом, розповідав мені все, що мав знати: маршрути, вежі спостереження, зміни, графік. Я слухав уважно, мовчки, запам’ятовуючи. Зовні я був спокійний. Усередині зібраний. Так мене вчили.

Ми спинилися біля конюшень. Сонце ковзало по дахах, а повітря було насичене запахом сіна, шкіри й гарячого піску. Я вже збирався зробити крок далі, коли почув тупіт копит. Погляд мимоволі зупинився.

У центрі великого манежу скакала вершниця, вільна, впевнена, мов вітром створена. Білий кінь слухняно виконував її команди, ніби розумів думки ще до руху. Його грива розліталася у повітрі, але не вона привернула мою увагу.

Дівчина одягнена в легкий вершницький одяг, її чорне волосся вибивалось з-під тонкої хустини й билося на вітрі, мов крила. Очі темні, глибокі, уважні, ніби бачили крізь час. І я, хоч мав опустити погляд… не зміг.

Наші погляди зустрілися. І в цю мить усе затихло. Я не кліпнув. Не відвів погляду. Це було заборонено, я знав. Але я не встиг згадати про наказ, не встиг зупинити себе.

— Це принцеса Ясмін, — сказав мій супровідник, і його голос повернув мене в реальність. — Донька еміра. Перша перлина країни.

Принцеса [1].

А я – колишній найманець.

Між нами безодня, яку не можна перетнути. Та щось у мені вже давно перестало боятися порожнечі.

З цього все і почалося.

Я не шукав нового життя, я шукав тишу. Але замість неї знайшов високі мури, закриті двері й погляди, які змінюють усе. У палаці було бездоганно. Гладкі поверхні, позолочені зали, охорона, вишкіл, підписи, мовчання. Я звик до системи, до наказів, до тіней. І в цьому мені не було рівних.

Я прийшов виконувати роботу, охороняти правлячу родину. Виконувати, не ставлячи питань. Не дивитися в очі тим, хто вище. Але я подивився. Лише один раз.

І цього було достатньо.

Коли мої очі зустрілись з її, принцеси Ясмін, я відчув те, що не дозволено відчувати. Захоплення? Здивування? Ні, тривогу. Ця дівчина була іншою. Не такою, як я уявляв доньку еміра. Вільна у сідлі, жива, горда, мовби її не торкнулись правила, що душили всіх інших.

З того погляду почалась моя служба. Але не як просто охоронця. Я став тим, хто мусить захищати,  навіть від себе самого.

[1] Офіційного титулу «принцеса» у західному сенсі немає, хоча в англомовних ЗМІ доньок еміра іноді так називають для зручності. Найпоширеніше звертання - Шейха перед ім’ям. Це означає «пані» або «високородна жінка» з правлячої династії.

І далі я буду згадувати звання "шейха", але тільки стосовно дружин еміра. Ясмін ж молода дівчина і в моєму розумінні їй пасує більше "принцеса". Тому це буде єдине в чому, я дозволятиму собі вільність відійти від арабських канонів.