Розділ 1

Я сиділа на підлозі, покритій оксамитовим килимом ручної роботи, розкішним, як і все довкола. Поверх нього розстелили подушки з золотим шиттям, кольору слонової кістки й рожевого піску. Навколо мене аромати уда, мускусу, ладан, що клубочились у повітрі.

Мої руки лежали на колінах, зап’ястя тремтіли під вагою браслетів. Кожен мій палець був прикрашений каблучками. На голові тіара з перлів і смарагдів, її прохолодний метал врізався в скроні.

Обряд заручин проходив у залі для прийомів: найбільшій і найрозкішнішій частині палацу, де зазвичай зупиняється погляд навіть найдосвідченіших гостей. Мармурові колони з позолоченими вінцями, кришталеві люстри, свічки, що вигравали вогнем на стінах, інкрустованих арабською каліграфією.

Мене оточували жінки, матері, сестри, дружини обох родин. Вони мовчали, посміхались, кивали, наче все, що відбувається, – це святе, почесне, гідне. А я сиділа серед цієї розкоші й розуміла, що задихаюся. Не від спеки. Від себе.

Мої очі опустилися на руки. На долонях хна. Візерунки тонкі, мов павутиння, складні й витончені. Їх наносили цілу ніч. Це був ритуал, традиція, честь. Але я відчувала це як печатку на тілі, мітку, що більше не належу собі.

У сусідній кімнаті, за кілька кроків, сиділи чоловіки. Мій батько емір, в якому втілювалася вся влада. Поруч він, мій майбутній чоловік, шейх Марван. Старший від мене на 30 років. Двічі вже одружений та батько шістьох дітей. 

Я навіть не поглянула на нього. Не хотіла запам’ятовувати його обличчя. Бо з кожним подихом, кожним порухом серця моє тіло кричало: «Втікай». Та втекти я не могла. Не тут. Не зараз. Усе було занадто урочисто, занадто контрольовано. Я була, як дорогоцінна статуетка, витончена, блискуча, мовчазна.

Я відчула, як мати поклала руку мені на спину. Мов підтримка. Мов нагадування про обов'язок. Її дотик змусив мене знову вирівняти поставу, опустити плечі, проковтнути тремтіння. Вона знала, завжди знала на що мене нарікає, але все одно була вірною палацу.

Жінки навколо шепотіли між собою, дивилися на мене із заздрістю, із захопленням. Вони бачили розкіш, смарагди, золото. Вони не бачили, як у мене стискається горло. Не чули, як моє серце, ніби птах, б’ється в клітці ребер, силкуючись вирватися.

"Донька еміра", — шепотіли. "Наречена шейха", — промовляли. Але ніхто не сказав: "Дівчина, що хоче свободи".

Я підвела очі й на мить побачила Касима. Він стояв при вході до зали, як завжди мовчазний, спокійний, застебнутий до горла у формі охоронця. Його погляд був спрямований прямо перед собою. Жодного руху. Жодної емоції. Але я знала: він бачить мене. Він усе розуміє.

І цього разу я не відвела очей.

Я – Ясмін бінт Хамдан Аль Раваї. Моя доля написана до мене. Але я жива. І навіть якщо вся ця зала стане моїм в’язничним троном, я знайду спосіб вибратися.

Навіть якщо за це доведеться згоріти.

***

Я стояв за важкими дверима, ледь відхиленими рівно настільки, щоби бачити залу. У палаці безліч таємниць, і я вивчив їх усі. Це місце ніби живий організм: у нього є судини, вени, потаємні проходи й слабкі місця. І саме тут, у вузькому коридорі, за товстими шторами, я міг дивитися. Хоча не мав права.

Я мав стояти осторонь. Бути там, де мене не бачать. Бути, як завжди, тінню. Але сьогодні не звичайний день. Сьогодні – її заручини.

Бачив, як принцеса сиділа серед розкоші, що заслуговувала на іншу історію. Юна дівчина, мов вогонь у золоті, мов зламана тиша серед гучного святкування. Укрита вишитим хіджабом, із прикрасами, які тиснули, а не прикрашали. Принцеса Ясмін, яку мали віддати чужим рукам.

Вона не помітила мене. І не мала. Але я бачив її.

Її очі не шукали чоловіка, що мав стати її володарем. Вони дивились у нікуди. В глибину себе. А я, дивлячись на неї, відчував, як у мені щось рветься. Я мав би бути байдужим. Я мав би бути холодним. Та не зміг.

Ясмін була створена не для мовчазного болю. Її не можна було ламати, продавати, прикрашати, мов трофей. І все ж це відбувалося просто зараз, за кілька кроків від мене.

Я бачив, як вона ковтнула повітря, як напружились її плечі, як руки тремтіли під вагою золота. І тоді вона підвела очі. Наші погляди зустрілися.

Це була мить. Одна, ніби незначна. Але вона вдарила в груди сильніше за кулю. Я встиг схилити голову, мов охоронець перед принцесою. Як годиться. Але я знав: Ясмін мене бачила. Вона знала, що я стою тут.  І вона не відвела погляду.

Мені не дозволено бажати її.

Я – лише тінь при її батькові, один із тих, хто має охороняти її шлях, не ступаючи поруч. Але я вже зробив крок. Я вже подивився туди, куди не мав.

І тепер не був певен, чи зможу колись відвести погляд.