Пролог 

Усе, що ви прочитаєте – лише казка. Усі події, герої та імена є вигадкою автора.

Якщо в них хтось впізнає себе, значить, у кожній казці справді є крапля істини.

Але лише одна крапля… решта тільки магія.

Мене мали віддати в руки чоловіка, з яким я не обмінялась жодним словом. Його дотик ще не торкався моєї шкіри, але його ім’я вже закарбували в долі поруч із моїм. І поки палац готувався святкувати політичну перемогу, я стояла усвідомлюючи: мене не питають. Мене використовують. 

Я стояла нерухомо, на верхній сходинці перед палацом, у якому народилася, виросла і в якому перестала належати собі. Дворик поступово наповнювався рухом: шепіт охорони, кроки слуг, м’яке рипіння коліс кортежів, що один за одним проїздили крізь арку головних воріт. Гості прибували. Представники клану Аль-Хамдан. Родина мого майбутнього нареченого.

Тримала голову високо, спину прямо, а погляд незворушним. Мої риси обличчя не мали права видати бодай тінь відчаю. Сьогодні мої заручини. Сьогодні день, коли моє життя остаточно перестає бути моїм.

Цей шлюб не для серця. Не для любові, не для щастя, не для мрій. Він для сили. Для збереження рівноваги між кланами. Для того, щоб ім’я мого батька, еміра Хамада ібн Салмана Аль Раваї, не сколихнула жодна тінь сумніву.

Я – його єдина донька. Перша принцеса країни. Народжена в шовку й золоті. Вирощена, як троянда в пустелі, за високими стінами й у тіні суворих традицій. Але троянда, що квітне у палаці, не має коріння. І не має волі.

Я донька третьої дружини еміра, шейхи Ламіси бінт Саад Аль-Касім. Я була тиха, чемна, слухняна. Не тому, що хотіла такою бути, а тому, що в нас інакше не можна. Мені пояснили це ще в дитинстві: моє народження – це дарунок для держави, а не для мене самої. Я мала з’явитися на світ лише з однією метою: колись вийти заміж і зміцнити владу батька.

І сьогодні, у день мого дев’ятнадцятиріччя, цей час настав.

Гості з клану Аль-Хамдан розійшлися по двору. Їхня присутність показова й небезпечна. Сьогодні вони – наші союзники. Завтра можуть стати вироком. Мій батько знав це, тому й зробив ставку і  віддав мене.

Я бачила, як перша дружина, шейха Хадіджа бінт, стояла трохи осторонь. Її погляд був жорстким, у ньому жевріла ледь стримувана зневага. Усе, що сьогодні відбувалося, було викликом її клану Аль-Масрі.

Вони давно хотіли бачити на троні її сина, шейха Шахіда. Та батько ще живий. І ще сильний. Тому сьогодні він грає свою партію.

Я повільно перевела погляд на матір. Вона стояла за кілька кроків,  спокійна, врівноважена, з піднятим підборіддям. Вона завжди вміла приховувати емоції, навіть коли все навколо тріщало по швах. Мати кивнула мені. Наче мовчки сказала: «Ти знаєш, що робити».

Ледь помітно зітхнула й зібралася з духом. Та зрадницький порух очей вивів мене з рівноваги. Погляд мимоволі повернувся туди, куди він не мав права повертатися. Туди, де стояв мій батько… і біля нього він, Касим.

Охоронець, що з’явився у палаці кілька місяців тому й одразу став тінню еміра, його мовчазною силою, непохитною присутністю. У кожному його русі контроль, у кожному погляді стриманість, що не дозволяла наблизитись. Він був відданим, сильним, ніби створеним, щоби захищати мого батька навіть ціною власного життя.

Але з першого дня його поява була для мене інакшою. Непрошеною тривогою, яку не можна вгамувати. Відтоді моє серце ніби навчилося нового ритму: тихого, небезпечного, надто живого. З кожним новим поглядом на Касима я розуміла: мої почуття не мають дозволу існувати, але вони вже існують. І вони зростають у мені, попри все.

Наші погляди зустрілися на коротку мить. Це була помилка. Але ми обоє не встигли відвести очей. У цій миті, у цих кількох, секундах, усе, що було заборонене, набуло форми, ваги та болю. 

Касим опустив голову, як личить слузі перед принцесою. Але я побачила, йому болить не менше, ніж мені.

Ми не вимовили ані слова. Між нами безодня. Порядок, присяга, кров, ім’я, обов’язок. Але я вже знала: той, хто мав охороняти мого батька… почав красти моє серце. І жоден союз не зможе це зупинити.

***

Кажуть, на Сході доля жінки мов вишитий килим: візерунок визначено ще до першого подиху. Кожна нитка – це наказ, кожен вузол – чиясь воля. І навіть, якщо килим прекрасний, він усе одно лежить під ногами тих, хто йде далі.

Я – принцеса Ясмін бінт Хамдан Аль Раваї. Народжена в золотій клітці, вирощена мовчати, вишколена тримати погляд рівно, навіть коли душа кричить.

Сьогодні день мого народження. День заручин. День, коли я мала стати пішаком у грі чоловіків. І я ним стала. Але є одна річ, яку вони прорахували не до кінця.

Серце.

Його не змусиш мовчати. Не прив’яжеш. Не одягнеш у шовк. І як би не бажали вони зробити з мене частину угоди – це моя історія. Не про принцесу, яка зламалася. А про жінку, яка знала, що навіть найміцніші замки мають потаємні двері.