ЕПІЛОГ. ТРЕТІЙ СВІТ

ЕПІЛОГ.

ТРЕТІЙ СВІТ.

Минуло три місяці.

Нефіра стояла на вершині найвищої дюни й дивилася, як сонце повільно опускається за горизонт.

Пустеля була спокійною. Вперше за багато років. Пісок більше не здіймався без причини. Стародавні руїни перестали рухатися під землею. Дві скляні сфери в храмі світилися рівним, спокійним світлом. А між двома світами простягався срібний шлях.

Люди вже називали його по-різному.

Мостом.

Дорогою Двох Світів.

Шляхом Нефіри.

Вона воліла останню назву не чути.

— Ти знову тут.

Нефіра обернулася. Каїр підіймався схилом дюни.

— Ти мене шукав?

— Тебе неможливо не шукати.

— Чому?

Він подивився на її босі ноги.

— Бо ти постійно кудись зникаєш.

Нефіра засміялася.

— Я в пустелі.

— Саме це я й маю на увазі.

Він сів поруч. Деякий час вони мовчали.

Перед ними лежала безмежна пустеля. Далеко на горизонті виднілася срібна лінія нового шляху. За нею починалася третя земля.

Земля, яку ще ніхто не встиг назвати.

Нефіра дивилася на неї й думала, що, можливо, нарешті все закінчилося. Війна завершилася. Портали більше не були зброєю. Два світи отримали можливість торгувати, подорожувати й пізнавати одне одного.

Її мати залишилася в Сонячних Вежах.

Батько повернувся до Хранителів.

Каїр більше не отримував наказів доставити її до правителів. Тепер він сам вирішував, куди йти. І майже завжди йшов за нею.

Нефіра посміхнулася.

— Знаєш...

— Що?

— Я думала, що після всього цього нарешті зможу спокійно пожити.

Каїр розсміявся.

— Ти справді так думала?

— Так.

— Тоді мені тебе шкода.

Вона штовхнула його плечем.

— Чому?

— Бо ти ще не навчилася помічати очевидне.

— Що саме?

Каїр показав на горизонт.

— Ти створила новий світ.

Нефіра замовкла.

Він мав рацію. Нова земля досі змінювалася. Щодня там з'являлися нові джерела. Нові рослини. Нові дороги. Іноді вночі люди бачили в небі незнайомі сузір'я.

Нефіра називала це дивом.

Її батько — наслідком давньої магії.

Її мати — початком нової історії.

А сама Нефіра просто не знала, що думати.

Вона дивилася на нову землю й відчувала, що там ще багато таємниць.

Дуже багато.

***

Тієї ночі Нефіра прокинулася від холоду. Вона лежала в маленькому будинку біля храму. Каїр спав поряд. За вікном світив місяць.

Нефіра сіла на ліжку.

Щось було не так.

Вона відчула знайомий поклик. Але цього разу він ішов не з пустелі. Не від сфер. І навіть не з нового світу.

Він ішов між ними.

Нефіра вийшла надвір. Навколо було тихо. Пісок лежав нерухомо. Срібний шлях світився вдалині.

Вона пішла до нього. Чим ближче підходила, тим сильніше відчувала дивне поколювання в пальцях.

— Що ти робиш?

Нефіра обернулася.

Каїр стояв біля будинку.

— Не знаю.

— Це хороша відповідь?

— Ні.

Він підійшов до неї.

— Ти щось відчуваєш?

— Так.

— Небезпеку?

Нефіра задумалася.

— Не зовсім. — Вона подивилася на срібний шлях. — Скоріше... присутність.

Вони пішли разом. Новий шлях був порожнім. За кілька хвилин вони опинилися на новій землі. Нічне повітря тут було іншим. Теплішим. Вологішим. Десь далеко шуміла вода.

Зорі здавалися ближчими.

Нефіра зупинилася.

— Каїре.

— Що?

— Ти бачиш це?

Він подивився вперед.

Спочатку нічого не було. Потім простір перед ними здригнувся. Між двома деревами виникла тонка вертикальна лінія.