ГЛАВА 28. Дві сфери.

ГЛАВА 28.

Дві сфери.

Храму вони дісталися без перешкод, попри те, що вулиці наповнювалися мешканцями.

«Люди» стояли на вулицях і дивилися в небо, де крізь темряву світився другий місяць. Його світло стало настільки яскравим, що навіть уночі пустеля здавалася залитою сріблом.

Але Нефіра майже не помічала людей. Вона чула пустелю. Під ногами ворушився пісок. Стіни будинків тихо потріскували. Десь далеко знову гуркотіло під землею. Місто прокидалося разом із тим, що тисячі років спало під ним.

— Нам треба поспішати, — сказав Адренеш.

Нефіра подивилася на батька.

— Ти боїшся?

— Так. — відповів він. — Раніше я боявся тільки за тебе. Тепер я боюся за обидва світи.

***

У покинутому храмі було тихо. Занадто тихо. Магічні пристрої, встановлені навколо них, лежали розбитими. На підлозі залишилися уламки скла. Але ще одна пар сфер все ще стояли.

Перша світилася золотим.

Друга — синім.

Нефіра зупинилася перед ними. Вона вже знала, що має зробити.

— Вони хочуть, щоб я підійшла.

Каїр став поруч.

— Тоді не підходь.

Нефіра глянула на нього.

— Якщо я не підійду, вони прчнуть тріскатися, як ті, що в місті Сонячних Веж.

— А якщо підійдеш?

— Не знаю.

Мати тихо сказала:

— Ти повинна побачити.

Нефіра повернулася до неї.

— Що саме?

— Правду.

— Ти вже казала, що знаєш більше, ніж розповідала.

— Тепер знаю ще одне.

Мати підійшла ближче.

— Сфери не просто відкривають Ворота.

— А що?

— Вони показують наслідки.

Нефіра підійшла до першої сфери. Золоте світло стало яскравішим. Вона простягнула руку.

— Нефіро, — попередив Каїр.

Вона подивилася на нього.

— Я повинна.

Її пальці торкнулися скла. Світ зник.

***

Спочатку Нефіра побачила Сонячні Вежі. Місто було тихим. Занадто тихим. Вулиці лежали під товстим шаром піску. Червоні куполи зруйнувалися. Вежі були переламані. Старий храм стояв посеред пустелі, але від нього залишилися лише уламки. Нефіра зробила крок.

— Ні...

Вона побачила свій будинок. Він був порожній. Двері висіли на одній петлі. На порозі лежав її старий шарф. Той, який вона носила ще дитиною.

— Мамо...

Нефіра побігла вперед. Але нікого не знайшла. Пустеля продовжувала наступати. Дюни накривали будинки.

Сади.

Криниці.

Міста.

Все зникало під піском. Нефіра підняла голову. На небі висіли два місяці. Між ними відкривалася величезна чорна тріщина.І з неї лилася темрява. Вона впізнала її.

Спляча.

— Ні.

Перед Нефірою виникла інша картина. Міста падали. Люди тікали. Небо розколювалося. А пустеля ставала безмежною.

Усі Ворота були відкриті. І через них просочувалася темрява. Нефіра побачила себе. Вона стояла посеред пустелі.

Одна. Навколо неї не залишилося нікого. Голос прошепотів:

— Це станеться, якщо Ворота відкриються.

— Що я маю зробити?

— Закрити другий світ.

Нефіра завмерла.

— Що?

— Знищити шлях.

Вона відсахнулася.

— Тоді другий світ...

— Загине зв'язок із ним.

Нефіра зрозуміла. Якщо вона врятує свій світ... Другий залишиться відрізаним. Можливо, назавжди. Світло згасло.

***

Нефіра відсмикнула руку. Вона важко дихала.

Каїр схопив її за плечі.

— Що ти бачила?

Нефіра не відповідала. Мати підійшла ближче.

— Скажи.

— Наш світ.

— Що з ним?

Нефіра подивилася на неї.

— Він загинув.

Мати зблідла.

— Якщо Ворота відкриються?

Нефіра кивнула.

— Так.

Адренеш заплющив очі.