ГЛАВА 27. Мати

ГЛАВА 27.

Мати.

В місто пустелі прийшла гостя на яку Нефіра не одразу звернула увагу, бо її думки були далеко звідси.

У підземному місті вона ще трохи дізналася про своїх предків.

Про Хранителів.

Про Ворота.

Про те, що її народ століттями охороняв місце, справжнього призначення якого вже ніхто не пам'ятав.

І тепер залишалося лише одне питання — її мати.

Нефіра знала: мати щось приховувала. Не просто правду про батька. Щось значно більше.

Та все ж їй довелося відволіктися коли почула знайомий голос. Не той, незнайомцев, який вона вдосталь чула останнім часом. А рідним з дитинства.

— Ти все-таки повернулася.

Нефіра відчула, як у грудях стискається серце.

— Мамо! Ти знала?

Мати заплющила очі.

— Знала.

— Що я повернуся?

— Що настане час і ти підеш за ним.

Нефіра відчула холод.

— За батьком?

Мати кивнула.

— Так.

***

Вони сиділи на лавці і Нефіра дивилася на матір.

— Чому ти ніколи мені не розповідала? — запитал дівчина.

— Бо боялася.

— Чого?

Жінка довго мовчала. Потім підвелася і дістала з кешені невелику дерев'яну скриньку. Нефіра впізнала її. Вона бачила цю скриньку ще в дитинстві.

Але мати ніколи не дозволяла її відкривати.

— Настав час, — промовила жінка і відкрила кришку.

Всередині лежали листи.

Старі.

Пожовклі.

І медальйон.

Той самий знак двох кіл.

Нефіра торкнулася його.

— Ти знала, ким він був.

— Так.

— З самого початку?

— Так.

— Ти знала, що він Хранитель?

Мати кивнула.

Нефіра стиснула медальйон.

— І ти дозволила мені двадцять років думати, що він просто пішов.

— Я не дозволяла. — Мати подивилася їй в очі. — Я намагалася зберегти тобі життя.

— Від кого?

— Від усіх.

Нефіра гірко посміхнулася.

— Від Ордену?

— Від Ордену. Від Хранителів. Від тих, хто хотів знайти Ворота. Від тих, хто хотів їх знищити. — Вона зробила паузу. — І від твого батька.

Нефіра завмерла.

— Від нього?

— Так.

— Чому?

Мати сіла навпроти.

— Тому що він знав, що станеться. Що одного дня ти почуєш Ворота.

Нефіра згадала першу ніч.

Дві сфери.

Другий місяць.

Чоловік за склом.

Перший портал.

— Він знав, що я зможу їх відкрити?

— Звісно. А ще він знав, що ти підеш за ним.

У кімнаті стало тихо. Нефіра дивилася на матір, не розуміючи.

— Як?

— Тому що перед тим, як піти, він залишив мені лист.

Мати дістала один із конвертів. На ньому було написано: Для неї. Коли вона стане дорослою.

Нефіра не наважувалася торкнутися.

— Чому ти не віддала його мені?

— Бо боялася, що ти відкриєш його надто рано.

— А тепер?

— Тепер уже пізно щось приховувати.

Нефіра взяла лист. Папір був старим. Вона розгорнула його. Почерк був незнайомим. Але чомусь відразу здалося, що вона його вже бачила.

«Якщо ти читаєш цей лист, значить, Ворота відкрилися. А якщо вони відкрилися — ти вже знаєш, що я не з цього світу».

Нефіра затримала подих.

«Твоя мати знає правду. Вона розповість тобі її лише тоді, коли зрозуміє, що ти готова».

Вона підняла очі.

— Ти читала це?

— Так.

— Увесь цей час?

— Так.

Нефіра знову опустила погляд.

«Я не знаю, чи зможу повернутися. Але знаю одне: якщо ти колись побачиш другий місяць, не бійся. Це означатиме, що час настав».