ГЛАВА 26. Місто під пісками.

ГЛАВА 26.

Місто під пісками.

Вночі вони залишили місто й повернулися до пустелі вранці.

Нефіра стояла на вершині високої дюни й дивилася вниз. Ще вчора тут був лише пісок. Сьогодні з-під нього виступали кам'яні колони. Довгі сходи. Верхівки статуй. Фрагменти стін. Ціле місто повільно виходило з пісків.

— Воно величезне, — прошепотів Каїр.

Нефіра кивнула.

Вони спустилися з дюни. Чим ближче підходили, тим більше відкривалося місто. Пісок стікав із дахів, оголюючи кам'яні будинки. На стінах були зображені люди в довгих одежах. Вони стояли навколо величезного кола. У центрі кола знаходилися дві сфери.

Нефіра зупинилася.

— Ворота.

Адренеш підійшов ближче.

— Так.

— Вони були тут?

— Перші.

Каїр провів рукою по стіні.

— Скільки цьому місту?

Адренеш похитав головою.

— Ніхто не знає.

— А ти?

— Старші записи говорили про нього як про місто, яке вже було давнім задовго до створення Воріт.

Нефіра подивилася на малюнки.

— Отже, люди жили тут ще до порталів.

— Так.

Вона торкнулася каменю. І світ навколо неї змінився. На мить пустеля зникла. Перед Нефірою постало місто. Живе. Зелене. З фонтанами та садами. По вулицях ходили люди. На площі стояли величезні кам'яні ворота. А в їхньому центрі...

Світло.

Нефіра побачила двох людей. Один був у темному одязі, інший — у світлому. Вони стояли по різні боки порталу. Між ними простягалися руки.

Нефіра почула голос:

— Ми не розділені.

Другий голос відповів:

— Ми просто далеко.

Потім спалах. Вона різко відсмикнула руку.

— Нефіро!

Каїр схопив її за плечі.

— Що ти бачила?

Вона важко дихала.

— Місто.

— Яке?

— Живе.

Адренеш підійшов ближче.

— Що ще?

Нефіра подивилася на нього.

— Люди з обох світів приходили сюди.

Він зблід.

— Отже, це правда. — Адренеш ріан провів рукою по старій стіні. — Перше місто Воріт було не фортецею.

— А чим?

— Місцем зустрічі.

Вони рушили далі.

У центрі міста знайшли величезну площу. Посеред неї стояв кам'яний круг. Навколо нього були десятки колон. Кожна мала свій символ. Нефіра підійшла до першої. На ній було зображено сонце. На другій — місяць. На третій — пісок. На четвертій — вода. А на п'ятій... два кола.

— Знов цей знак, — промовив Каїр.

— Це знак моїх предків, — Адренеш провів пальцями по символу.

— Але ти казав, що Хранителями були люди з твого світу.

— Були.

— Тоді чому цей знак тут?

Адренеш відповів:

— Бо Хранителі не завжди були одним народом.

Нефіра завмерла.

— Що?

— Перші Хранителі походили з обох світів.

— Тобто...

— Люди з твого світу теж охороняли Ворота.

Каїр озирнувся.

— Але чому про це ніхто не знає?

Адренеш сумно посміхнувся.

— Тому що історію переписали.

Нефіра подивилася на місто.

— А мій народ?

— Твій народ залишився.

— Тут?

— Так.

Адренеш показав на стіну. На ній були зображені люди пустелі. Вони стояли навколо Воріт. Одягнені майже так само, як жителі Сонячних Веж.

— Вони залишилися після закриття порталів.

— Навіщо?

— Щоб охороняти місце.

Нефіра відчула клубок у горлі.

— Вони знали, що охороняють Ворота?

Адренеш похитав головою.

— Не всі.

— Як це можливо?

— Після Розділення їм сказали, що під містом знаходиться священне місце.

— І вони просто охороняли його?

— Покоління за поколінням.