ГЛАВА 25. Повернення додому.

ГЛАВА 25.

Повернення додому.

Першим Нефіра відчула запах.

Сухий.

Гарячий.

Знайомий до болю.

Пісок.

Її ноги торкнулися твердої землі. Нефіра вдихнула. І цього разу не стримала усмішки.

— Наче вдома...

— Ми все ще в твоєму світі, але не поспішай радіти, — почувся голос Каїра.

Вона розплющила очі, дівчина й не помітила як жмурилася. Перед нею лежала пустеля. Але щось було не так. Небо мало дивний жовтуватий відтінок. Сонце здавалося надто тьмяним. А пісок...

Пісок рухався.

Не так, як під час звичайного вітру. Цілі хвилі піску повільно повзли пустелею, наче під поверхнею щось велетенське ворушилося. Нефіра зробила крок. Пісок під її ногами здригнувся.

— Це не моя пустеля…

Адренеш, що вийшов із порталу останнім, обрежно озирнувся. На його обличчі з'явився вираз, якого Нефіра ще не бачила.

— Що сталося? — запитала вона.

Адренеш не відповів, він дивився на обрій. Там, де спочатку була рівна лінія пісків, тепер піднімалися величезні кам'яні споруди.

Нефіра подумала, що це гори, але ні. Вони рухалися. Пісок повільно осипався з них. Показуючи стародавні колони.

Статуї.

Сходи.

Вежі.

Ціле місто виходило з-під пустелі.

— Я знав, що воно існує. — Промовив Адренеш.

Нефіра подивилася на нього.

— Тоді чому я ніколи його не бачила?

— Тому що воно було поховане.

— Коли?

Аріан відповів:

— Коли Ворота закрили.

Нефіра присіла й торкнулася піску. Він був гарячим. Але під ним відчувалося щось інше. Ритм. Наче серцебиття.

Вона заплющила очі і почула голоси. Цього разу їх були знов тисячі.

Прокинься.

Повернулася.

Вона прийшла.

Донька двох світів.

Нефіра різко забрала руку.

— Вони знають, що я тут.

Каїр подивився на неї.

— Хто?

— Пустеля. Й не тільки пустеля.

На одній із кам'яних плит, що щойно виступила з піску, світився знак. Два кола. Точно такий самий, як на сферах. Нефіра підійшла ближче.

— Знов цей символ?

Адренеш провів рукою над символом.

— Знак першого храму.

— Першого?

— Першого місця, де Ворота були створені.

Нефіра подивилася на руїни.

— Отже, ми повернулися не просто додому.

— Ні. — Чоловік подивився на обрій. — Ми повернулися до початку.

***

Вони рушили до Сонячних Веж.

Але шлях, який Нефіра знала все життя, зник. Замість знайомих стежок тягнулися піщані хвилі. Кілька разів вони змушені були обходити величезні провалля. Одне з них утворилося просто перед ними. Пісок провалився вниз, відкривши чорну яму. Каїр заглянув усередину.

— Це дуже глибоко.

Нефіра підійшла ближче.

— Там щось є.

— Що?

Вона прислухалася.

— Вода.

Каїр здивовано подивився на неї.

— Під землею?

— Так.

Адренеш усміхнувся.

— Твоя мати мала рацію.

— Про що?

— Пустеля справді обрала тебе.

Нефіра нахмурилася.

— Я не думаю, що вона мене обрала. — Вона подивилася на безкрайній пісок. — Думаю, вона мене пам'ятає.

***

Коли вони нарешті побачили місто, Нефіра зупинилася. Сонячні Вежі змінилися. Вулиці були заповнені людьми. На дахах стояли варти. У небі літали магічні конструкції. А над містом... Два місяці.

Нефіра завмерла.

Один був звичайним. Другий — блідим, майже прозорим. Але тепер він був набагато більшим, ніж раніше.

— Другий місяць, — прошепотів Каїр.

Нефіра кивнула.

— Він повернувся.

Адренеш дивився на нього.

— Ні.

— Що?

— Він ніколи не зникав.