ГЛАВА 22. Батько.

ГЛАВА 22.

Батько.

Дорога до Сонячних Веж здавалася нескінченною.

Нефіра майже не говорила. Вона сиділа біля вогню, загорнувшись у плащ, і дивилася на полум'я.

Перед очима знову й знову виникало одне й те саме обличчя.

Чоловік за склом.

Той, хто назвав її на ім'я.

Той, хто знав, що вона прийде.

Її батько.

Вона стільки років уявляла цю зустріч. У дитинстві думала, що одного дня він повернеться. Потім вирішила, що він загинув. Пізніше переконала себе, що просто не хотів її знати. Тепер усе було складніше.

Він був живий.

Він чекав на неї.

І знав про неї набагато більше, ніж вона сама, але при зустрічі нічого не розповів.

Каїр сидів навпроти.

— Ти можеш не йти, — сказав він.

Нефіра підняла очі.

— Що?

— Якщо ти боїшся.

— Я не боюся.

Каїр ледь усміхнувся.

— Ти вже десять хвилин дивишся на одне й те саме полум'я.

— Я думаю.

— Про темряву?

— Ні. Про батька. Про можливу нашу зістріч. От що мені йому сказати?

— Попроси розповісти правду.

— А якщо він не скаже?

Каїр замовк.

— Тоді змусимо його.

Нефіра вперше за вечір усміхнулася.

— Ти жахливий дипломат.

— Зате хороший супутник.

Вона подивилася на нього.

— Дякую.

***

Вони дісталися Сонячних Веж перед світанком.

Місто було іншим. Нефіра відчула це одразу.

Вона знала його все життя, але тепер дивилася зовсім іншими очима.

Під містом спала сила.

Глибоко під каменем.

Під храмом.

Під пустелею.

І десь там був чоловік, якого вона двадцять років називала батьком, хоча жодного разу не бачила його насправді.

Дівчина дізналоася що він в цьому світі від Темряви. Він чекав на свою доньку.

— Куди далі? — запитав Каїр.

Нефіра заплющила очі.

Вона прислухалася.

До піску. До магії. До тихого гулу під землею.

А потім відчула знайоме тепло.

— Туди.

Вона показала на храм. Звісно, де як поряз із сферами бути її батьку.

Каїр насупився.

— Ти впевнена?

— Так. Там дві сфери. Він поряд із ними.

Вони рушили вперед.

***

Храм зустрів їх тишею.

Нефіра відчинила двері.

Всередині все залишилося так, як вона пам'ятала. Високі колони.

Золоті символи. Кам'яні плити. І дві скляні сфери в центрі підземелля.

Вони й досі світилися світилися. Не яскраво, ледь помітно, наче чекали.

Нефіра підійшла ближче.

— Він тут.

Каїр озирнувся.

— Я нікого не бачу.

— Він не в залі.

Нефіра подивилася під ноги.

— Він під нами.

На підлозі проступив знайомий знак — два кола. І чому вона раніше його не помітила?

Вона поклала долоню на камінь. Підлога здригнулася. Частина плит відсунулася. Відкрилися сходи. Каїр витягнув зброю.

— Це точно гарна ідея?

— Ні.

— Добре.

Він пішов за нею. Сходи вели глибоко під землю. Чим нижче вони спускалися, тим сильніше ставало світло. На стінах з'являлися малюнки.

Два світи.

Ворота.

Хранителі.

І людина, яка стояла між ними.

Нефіра зупинилася.

— Це він.

На малюнку чоловік тримав руки над двома сферами.

А навпроти нього стояли десятки людей.

— Це твій батько?

— Думаю, так.

Під малюнком був напис.

Каїр прочитав:

— «Останній Хранитель Воріт».