ГЛАВА 19. Давні записи.

ГЛАВА 19.

їДавні записи.

Ранок у фортеці настав без сонця.

Небо за вузькими вікнами було затягнуте сірими хмарами, а холодний вітер гуляв між старими вежами. Нефіра прокинулася від тихого шурхоту. Спочатку вона подумала, що це вітер. Потім зрозуміла: знову пісок. Він шелестів десь під кам'яною підлогою. Нефіра піднялася. Каїр уже не спав. Він стояв біля карти, яку вони знайшли напередодні.

— Ти теж це чуєш? — запитала вона.

— Ні. Але вірю тобі. Вчора несподівано закінчилося, гадав більше неприємностей не буде.

— А я вже починаю думати, що божеволію.

Каїр повернувся до неї.

— Ти не божеволієш.

— Звідки така впевненість?

— Бо вчора я бачив, як карта змінилася після того, як ти до неї доторкнулася.

Він підійшов ближче.

— Якби ти божеволіла, карта навряд чи стала б світитися.

— Логічно.

Нефіра посміхнулася.

— Але це не означає, що мені подобається.

— Мені теж.

Вона підійшла до карти. Золоті лінії вже згасли але одна залишалася. Вона тягнулася від пустелі до самої фортеці.

— Думаєш, тут є відповідь?

— Саме тому ми сюди прийшли.

— Тоді ходімо шукати далі.

***

Вони спустилися нижче, в підземелля фортеці. Що далі вони йшли, то старішими ставали коридори.

Стіни змінювалися. Новіший камінь поступово зникав, відкриваючи під ним темний матеріал, покритий незнайомими символами.

— Ця частина фортеці старша за верхні рівні, — сказав Каїр.

— Наскільки?

— Не знаю.

— А хто її побудував?

— Перші хранителі.

Нефіра провела рукою по стіні.

— Ні.

Каїр зупинився.

— Що?

— Не вони.

Вона дивилася на символи.

— Ці знаки старші.

— Звідки ти знаєш?

Нефіра знизала плечима.

— Просто знаю.

Каїр звик до такої відповіді.

— Тоді будемо сподіватися, що твоє «просто знаю» цього разу приведе нас куди треба.

Коридор закінчився кам'яними дверима. На них були два кола. Між ними — тонка вертикальна лінія. Нефіра торкнулася дверей. Вони відчинилися самі. За ними знаходилася бібліотека.

Нефіра застигла. Книги. Сувої. Кам'яні таблички. Металеві пластини. Сотні, можливо, тисячі записів. Усе лежало на полицях, які тягнулися до самої стелі.

— Ого...

Каїр тихо свиснув.

— Схоже, ми знайшли те, що шукали.

— Якщо воно тут.

— Що саме?

— Правду.

Вони розділилися. Каїр почав оглядати полиці з хроніками хранителів. Нефіра пішла вздовж стіни, де лежали найстаріші сувої. Більшість текстів вона не могла прочитати. Але деякі символи були знайомі. Пустеля. Два місяці. Сфери. І дитина. Нефіра витягла один сувій. Він був настільки старим, що краї розсипалися від дотику.

— Каїре.

Він підійшов.

— Що знайшла?

— Не знаю.

Вона розгорнула сувій. Угорі був намальований знак двох світів. Під ним — жінка. У її руках лежала дитина. А навколо стояли хранителі. Каїр нахилився.

— Це стародавня мова.

— Ти можеш прочитати?

— Частково.

Він почав перекладати.

— «Коли Ворота замкнуться...»

Нефіра затамувала подих.

— Далі.

— «...і два світи будуть розділені стіною, яку не зможе подолати жодна сила...»

Він провів пальцем по тексту.

— «...народиться дитина, яка не належатиме жодному з них».

Нефіра відчула холод.

— Продовжуй.

Каїр подивився на неї.

— Ти впевнена?

— Так.

Він читав далі.

— «Вона народиться після останнього переходу».

Пауза.

— «Кров її буде змішана».

Нефіра повільно стиснула руки.

— Далі.

— «Вона чутиме голос пісків».