ГЛАВА 18. Пісня пісків.

ГЛАВА 18.

Пісня пісків.

Фортеця зустріла їх тишею. Не звичайною тишею покинутої будівлі, де давно не було людей. Ця тиша здавалася живою. Наче фортеця прислухалася до кожного їхнього кроку.

Нефіра йшла за Каїром вузьким коридором. Під ногами потріскували уламки каменю, зі стелі звисали залишки старих прапорів, а на стінах тьмяно світилися символи, яких вона не знала. Але деякі з них знала. Два кола. Скляна сфера. Хвиляста лінія. Пустеля. Вона зупинилася біля одного з малюнків.

— Каїре.

Він повернувся.

— Що?

— Я вже це бачила.

— Де?

— У храмі.

Вона провела пальцями по каменю.

— На стіні біля сфер.

Каїр підійшов ближче.

— Це символ Воріт.

— А поруч?

— Не знаю.

Нефіра придивилася. Під двома колами була зображена хвиляста лінія. Вона нагадувала слід, який залишає вітер на піску.

— Це пустеля.

Каїр похитав головою.

— Не думаю.

— Чому?

— Тут немає жодного символу пустелі.

— А що це тоді?

Він не відповів. Нефіра провела пальцем по лінії. І раптом почула звук. Ледь чутний. Шурхіт. Наче вітер проходив крізь пісок. Вона різко забрала руку.

— Ти чув?

Каїр насупився.

— Що?

Нефіра прислухалася. Шурхіт повторився. А потім вона почула голос.

— Нефіро...

Вона завмерла.

— Знову.

— Що?

— Голос.

Каїр підійшов до неї.

— Чий?

Нефіра не знала, що відповісти. Бо голос був знайомим. Але цього разу це була не Нефер. І не її батько. Це був голос пустелі.

Вони продовжили шлях. Коридор привів їх до великої круглої зали, у центрі якої стояв кам'яний стіл, а на ньому лежала карта.

Нефіра підійшла ближче. Карта зображувала обидва світи.

Вона впізнала своє місто. Сонячні Вежі. Впізнала море пісків. Побачила знайомі караванні шляхи. Але потім помітила щось дивне. Через пустелю проходили тонкі золоті лінії. Вони тягнулися далеко за межі відомих земель. І всі сходилися в одному місці.

У храмі.

— Ось чому сфери стояли там, — прошепотіла Нефіра.

Каїр нахилився над картою.

— Що?

— Вони не просто показували інший світ.

Вона провела пальцем уздовж золотих ліній.

— Вони з'єднували його з пустелею.

Каїр насупився.

— Але портали були в містах.

— Не всі.

Нефіра подивилася на карту.

— Пустеля сама була частиною системи.

Каїр мовчав.

— Тому я відчуваю пісок, — продовжила вона. — Тому я знаходжу воду.

— Ти думаєш, це через Ворота?

— Не думаю. — Вона подивилася на нього. — Я знаю.

***

Уночі вони залишилися у великій залі. Каїр розпалив багаття в каміні. Нефіра сиділа біля карти. Вона не могла перестати думати про золоті лінії. Про пустелю. Про сфери. Про слова батька. «Не повертайся додому». Чому він так сказав? Чого боявся? Нефіра заплющила очі.

І знову почула шурхіт. Цього разу голосів було більше. Спочатку один. Потім два. Потім десятки. Вони говорили одночасно. Тихо. Нерозбірливо. Але всі повторювали одне слово.

— Повернися...

Нефіра розплющила очі. Перед нею вже не було фортеці. Вона стояла посеред пустелі. Над нею світилися два місяці. Вітер здіймав пісок. Далеко попереду стояли Сонячні Вежі. А біля храму хтось чекав. Нефіра зробила крок. Пісок зашурхотів.

— Хто ти?

Фігура не відповіла. Вона підійшла ближче. Це була її мати.

— Мамо?

Жінка простягнула руки.

— Нефіро, не слухай їх.

— Кого?

Вона озирнулася. Позаду матері стояли сотні людей. Старі. Молоді. Діти. Вони були одягнені в одяг різних епох. Але всі дивилися на Нефіру. І всі повторювали:

— Повернися.

Нефіра відступила.

— Чому?

Мати подивилася на неї зі сльозами на очах.

— Тому що пустеля пам'ятає тебе.