ЧАСТИНА ІІІ. СПАДОК ПУСТЕЛІ ГЛАВА 17. Дорога на північ.

ЧАСТИНА ІІІ. СПАДОК ПУСТЕЛІ

ГЛАВА 17.

Дорога на північ.

Після того як Ворота згасли, Нефіра продовжила стояла посеред вулиці. Вона дивилася на місце, де щойно був портал, ніби могла змусити його відкритися знову одним лише поглядом. Але каміння залишалося камінням.

Жодного світла.

Жодного проходу.

Жодної пустелі.

— Ось вони! — крикнув хтось із нападників.

Нефіра різко озирнулася. На вулицю вбігли люди в темному одязі. Їх були десятоки. Вони швидко оточували площу, перекриваючи всі можливі шляхи відступу. Каїр вихопив зброю.

— Нефіро, за мною!

Вона зробила крок до нього і саме в цю мить небо спалахнуло. Над дахами пролунав глухий гуркіт. Усі завмерли. На мить здалося, що просто над містом розірвалася хмара. У повітрі виникла широка смуга білого світла, а з неї одна за одною почали падати темні постаті.

Точніше вони не падали, вони спускалися.

Перший чоловік приземлився просто посеред площі, зігнувши коліно. За ним на землю опустилися ще двоє, потім четверо, потім увесь загін. На них були довгі дорожні плащі, легкі обладунки й маски, що приховували обличчя. Останньою на землю ступила жінка з довгим сріблястим волоссям. Вона підняла руку.

— Дівчину не чіпати.

Нападники Ордену переглянулися.

— Хто ви такі?

Жінка не відповіла. Замість цього вона різко опустила руку, повітря вибухнуло. Ударна хвиля прокотилася вулицею, збиваючи нападників із ніг.

— Тепер! — крикнув Каїр, схопив Нефіру за руку й вони побігли.

— Хто це?! — запитала Нефіра, намагаючись не відставати.

— Не знаю! Й гадаю, зараз не найкращий час для знайомств!

Позаду лунали крики, брязкіт зброї та магічні вибухи. Невідомий загін стримував Орден. Але найдивніше було інше. Ніхто з тих людей не намагався переслідувати Нефіру. Вони просто давали їй піти.

Коли вони завернули за ріг, Нефіра востаннє озирнулася. Жінка зі срібним волоссям стояла посеред вулиці. На мить їхні погляди зустрілися. І Нефіра побачила в її очах не здивування. Впізнавання. Наче ця жінка знала її давно. Нефіра різко зупинилася.

— Вона мене знає...

— Хто?

— Та жінка.

Каїр потягнув її далі.

— Тоді тим більше нам потрібно звідси забратися.

Вони зникли в темному провулку. А далеко позаду невідомий загін продовжував стримувати Орден. І ніхто з них не знав, що цієї миті на вулицях міста з'явилися не просто рятівники. Вони чекали на Нефіру ще до того, як вона пройшла крізь Ворота.

Каїр оглянув порожню вулицю.

— Нам треба на північ.

— Чому саме на північ?

— Там є фортеця.

— Яка фортеця?

— Стара фортеця хранителів.

Нефіра насторожилася.

— Там можуть бути відповіді?

— Якщо записи не знищили.

— А якщо знищили?

Каїр знизав плечима.

— Тоді знайдемо інший спосіб.

Нефіра подивилася на нього.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— А зараз?

— Зараз я вдаю.

Нефіра вперше за останні години усміхнулася.

— У тебе непогано виходить.

— Дякую.

— Я не хвалила.

— Я вирішив сприйняти це як похвалу.

Вони рушили на північ.

***

Місто залишилося позаду ближче до полудня.

Дорога спочатку була широкою, вимощеною каменем. Потім камінь закінчився, і почалася земля.

Нефіра відчула зміни.

Відсутність міського шуму. Відсутність сотень запахів. Відсутність чужої магії. Світ за містом здавався майже порожнім. Але Нефіра знала: це лише ілюзія.

— Ти часто тут бував? — запитала вона.

— На півночі?

— Так.

— Кілька разів.

— Сам?

— Переважно.

— Ти любиш подорожувати?

Каїр замислився.

— Люблю приходити.

— А йти?

— Не дуже.

Нефіра посміхнулася.

— Тоді чому ти пішов зі мною?

Він подивився на неї.