ГЛАВА 15. Ті, хто шукає Нефіру.

ГЛАВА 15.

Ті, хто шукає Нефіру.

Нефіра прокинулася ще до світанку.

Не від шуму. Не від кошмару. Її розбудило відчуття. Пісок. Вона не бачила його, але відчувала так само чітко, як у рідному місті. Десь далеко ворушилися піщинки. Вітер котив їх через землю, якої вона ніколи не бачила.

Нефіра сіла на ліжку.

За вікном ще панувала темрява. На долоні світився знак двох кіл. Вона прикрила його другою рукою.

— Заспокойся...

Знак не згас. Навпаки — став яскравішим.

А потім Нефіра почула голос. Не той, що кілька днів тому. Цього разу він був чоловічим.

Далеким.

Майже нечутним.

— Вони знайшли тебе.

Нефіра різко підняла голову.

— Хто?

Відповіді не було. Вона вже хотіла встати, коли за дверима почувся стукіт. Три короткі удари. Пауза. Два довгі, подвійні. Нефіра насторожилася.

— Хто? — вдруге запитала дівчина.

— Я. Каїр.

Вона відчинила. Він стояв у коридорі вже одягнений, зі зброєю на поясі. І вперше Нефіра побачила його по-справжньому наляканим.

— Що сталося?

— Ми йдемо.

— Куди?

— Зараз не має значення.

— Каїре.

— Нефіро, вони знайшли слід.

Вона завмерла.

— Хто?

— Орден Переходу.

— Це ті, хто напав на храм?

— Так.

— Скільки їх?

— Достатньо.

Каїр схопив її за руку.

— Твій батько вже внизу.

— Що вони хочуть?

— Тебе. — Відповів він після короткої паузи.

***

Вони спустилися сходами.

Унизу Нефіру чекав Арен. Він тримав у руках старий металевий предмет, схожий на короткий жезл. Побачивши доньку, він одразу підійшов.

— Ти готова?

— Ні.

Арен ледь усміхнувся.

— Добре. Я теж.

— Що таке Орден Переходу?

— Люди, які вважають, що Ворота мають бути знищені.

— Тоді чому вони полюють на мене?

Арен подивився їй у очі.

— Бо вони вважають тебе Воротами.

Нефіра похитала головою.

— Я людина.

— Для них це не має значення. Ти можеш відкрити перехід, й цього їм достатньо.

Каїр додав:

— У старих записах є пророцтво.

— Знову пророцтво?

— Так.

— Я починаю ненавидіти старі книги.

— Там сказано, що коли дитина двох світів з'явиться знову, Ворота почнуть прокидатися.

Нефіра згадала другий місяць. Сфери. Портал. І місто, яке чекало на неї.

— Вони думають, що це я їх відкриваю?

— Не думають. — Арен похитав головою. — Вони впевнені.

— Але я нічого не робила.

— Ти народилася.

Нефіра замовкла. Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

— І за це мене хочуть убити?

Арен подивився на неї.

— Деякі з них.

— А інші?

— Хочуть використати тебе.

— Для чого?

— Щоб відкрити Ворота.

Нефіра стиснула кулаки.

— Отже, одні хочуть мене знищити, а інші — використати.

— Саме так.

— Чудово.

Каїр зітхнув.

— Є ще третя група.

Нефіра подивилася на нього.

— Яка?

— Ті, хто хоче, щоб ти сама вирішила, що робити.

— І хто вони?

Каїр посміхнувся.

— Поки що ми.

***

Вони вийшли через потайний вихід.

Місто ще спало. Але Нефіра одразу зрозуміла: щось змінилося. На дахах стояли люди. Вона побачила їх лише на секунду. Чорні плащі. Срібні маски. На кожній масці — два кола.

— Каїре.

— Я бачу.