ГЛАВА 14. Ім'я батька.

ГЛАВА 14.

Ім'я батька.

Нефіра не спала.

Після того, що вона дізналася в місті, сон здавався неможливим. Її батькові було понад триста років. Він був братом Нефер — першої дитини двох світів.

Він знав про Ворота. Знав про катастрофу. Знав, чому сфери прокинулися. І весь цей час називався просто Ареном.

Нефіра сиділа біля вікна гостьової кімнати й дивилася на нічне місто. Тут не було тиші. Навіть уночі місто жило. Десь далеко гуділи машини. Над дахами пропливали світні конструкції. У вікнах височезних будинків горіли сотні вогнів. Нефіра звикла до іншої ночі.

До пустелі. До піску під ногами. До неба, де зірки здавалися настільки близькими, що їх можна було торкнутися.

Тут небо майже зникало за будинками.

— Ти не спиш.

Нефіра не обернулася.

— Ти теж.

Арен зайшов до кімнати. Він зачинив двері й залишився біля них.

— Можна?

— Ти вже зайшов.

Він ледь усміхнувся.

— Справедливо.

Нефіра продовжувала дивитися у вікно.

— Я хочу знати твоє справжнє ім'я.

Арен завмер.

— Звідки ти знаєш, що Арен — не моє справжнє ім'я?

— Бо людина, яка прожила понад триста років, навряд чи ховається під одним іменем увесь цей час.

Він підійшов ближче.

— Ти стала схожою на свою матір. Вона теж постійно запитувала.

— Це добре чи погано?

— Дуже добре.

Нефіра повернулася до нього.

— Тоді скажи.

Він довго мовчав.

— Моє ім'я — Адренеш Дешрет.

Нефіра нахмурилася.

— Дешрет?

— Так.

— Це ім'я з мого світу? Воно означає «Пустеля».

— Ні.

Він сів навпроти неї.

— Це старе ім'я. Воно належало моєму роду задовго до того, як Ворота почали закриватися.

— А що воно означає на вашій мові?

Арен подивився у вікно.

— Той, хто проходить крізь червоне.

— Крізь червоне?

— Так називали Ворота між світами.

Нефіра задумалася.

— Тоді чому ти представився моїй матері Ареном?

— Бо справжнє ім'я хранителя Воріт не можна було називати вголос.

— Чому?

— Ім'я — це не просто звук. — Нефіра вже хотіла посміхнутися, але вираз його обличчя зупинив її. — У нашій магії ім'я може бути ключем. Тож ніколи не кажи незнайомцям свого повного імені. І мого не згадуй.

Дівчина кивнула головою й продовжила розпитувати.

— Ключем до чого?

— До людини.

Нефіра мовчала кілька секунд в очікувані подробиць та не дочекавшись зробила припущення.

— Ти був хранителем Воріт.

— Так.

— Що саме ти робив?

— Стежив, щоб ними не користувалися ті, хто не мав права.

— Хто вирішував, кому можна?

— Хранителі.

— А хто контролював хранителів?

Арен сумно усміхнувся.

— Ніхто.

— Це звучить як дуже погана система.

— Вона такою і була.

Він підвівся.

— Спочатку хранителі мали лише охороняти переходи. Але поступово вони отримали владу.

— І почалася війна.

— Так.

— А ти брав участь?

Арен не відповів. Цього разу Нефіра не стала чекати.

— На чиєму боці?

— На жодному.

— Так не буває.

— Я теж колись так думав.

Він підійшов до вікна.

— Під час останніх років перед катастрофою хранителі розділилися. Одні хотіли закрити Ворота назавжди. Інші вважали, що їх треба використовувати.

— А ти?

— Я хотів їх зберегти.

Нефіра подивилася на нього.

— Чому?

— Бо вважав, що два світи не повинні бути відділені один від одного через помилки кількох людей.

— І що сталося?

— Я помилився.