ГЛАВА 13. Місто без пустелі.

ГЛАВА 13.

Місто без пустелі.

Нефіра не любила великі міста.

Принаймні, так вона думала раніше.

Сонячні Вежі здавалися їй величезними, поки вона не побачила столицю цього світу. Тут місто не закінчувалося.

Вулиці тягнулися вдалину, гублячись між височезними будівлями. Вежі здіймалися так високо, що їхні верхівки ховалися в ранковому тумані. Між ними простягалися скляні переходи, а над головою рухалися невеликі металеві конструкції, схожі на птахів. Нефіра стояла посеред площі й просто дивилася.

— Ти вже хвилин п'ять не рухаєшся, — сказав Каїр.

— Я рахую.

— Що саме?

— Скільки речей тут може мене вбити.

Каїр усміхнувся.

— І який результат?

— Поки що двадцять сім.

— Двадцять сім?

— Я ще не закінчила.

— Тоді нам краще не затримуватися.

Нефіра озирнулася.

— А люди тут усі такі?

— Які?

— Бліді. — Нефіра подивилася на власні руки. Її шкіра була засмаглою від пустельного сонця.

Каїр засміявся.

— Люди мабуть. Але є інші. Озернись.

Навколо були нелюди зі світлою шкірою, темною, синюватою, навіть майже сірою. У когось світилися очі. У когось на шиї виднілися лусочки. Хтось мав загострені вуха. Тож дівчина перестала хвилюватися, що своїм виглядом приверне увагу.

Але найбільше Нефіру здивувало інше.

Ніхто не дивився на небо. Ніхто не шукав сонця. Ніхто не боявся спеки. Ніхто не носив воду з собою. У Сонячних Вежах люди знали, де знаходиться найближчий колодязь. Тут Нефіра не бачила жодного.

— Де ви берете воду? — запитала вона.

Каїр здивовано подивився на неї.

— Воду?

— Так.

— У будинках.

— Як?

— Відкриваєш кран.

Нефіра мовчки дивилася на нього.

— Що?

— Ви відкриваєте воду?

— Так.

— Просто так?

— Так.

— І вона не закінчується?

— Не зовсім.

Нефіра похитала головою.

— Божевільні.

— Чому?

— У нас за воду люди готові віддати половину заробітку.

Каїр уже хотів щось відповісти, але зупинився. Він подивився на неї уважніше.

— Ти справді не знала?

— Про що?

— Що тут вода майже нічого не коштує.

Нефіра насупилася.

— Я звідки мала це знати?

Каїр усміхнувся.

— Звикнеш.

— Не впевнена.

Вони рушили далі.

Нефіра намагалася запам'ятати все. Величезні екрани на стінах. Світло, яке не гасло навіть у найтемніших провулках. Магічні знаки, які рухалися над дверима. Людей, які розмовляли з маленькими металевими пристроями. Вуличні торговці продавали їжу, якої вона навіть не могла назвати.

Десь пахло прянощами. Десь — свіжим хлібом. А десь — дощем.

Нефіра зупинилася.

— Дощ.

Каїр повернувся.

— Що? — не одразу зрозумівши про що мова.

Вона вдихнула повітря.

— Пахне дощем.

— Так.

— Але небо чисте.

— Сьогодні дощу не буде.

Нефіра здивовано подивилася на нього.

— Тоді чому я його відчуваю?

Каїр замовк.

— Ти завжди так робиш?

— Як?

— Відчуваєш воду.

Нефіра задумалася.

— У пустелі — так.

— А тут?

Вона знову вдихнула. Запах був слабкий, але знайомий.

— Тут теж.

Каїр подивився кудись удалину.

— Цікаво.

— Що?

— Нічого.

Нефіра примружилася.

— Ти знову щось приховуєш.