ГЛАВА 10. Каїр.

ГЛАВА 10.

Каїр.

Нефіра не любила людей, які дивилися на неї так, ніби вже знали, чим закінчиться її історія. А в цьому будинку таких було надто багато.

Тож вона у самотності стояла біля вікна й дивилася на другий місяць. Тут він здавався майже таким самим, як удома. Але тепер Нефіра знала: це не один місяць. Це був знак. Міст між світами.

— Ти Нефіра Дешрет?

Нефіра обернулася.

У дверях стояв незнайомий чоловік. Молодий. Можливо, трохи старший за неї. Високий, стрункий, із темним волоссям, зібраним на потилиці. На ньому був темний дорожній одяг, поверх якого лежав короткий плащ із застібкою у вигляді двох переплетених кіл.

Він не виглядав ні воїном, ні магом. Але тримався впевнено.

Надто впевнено.

— Хто питає? — трохи роздратовано запитала дівчина.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Каїр.

— Просто Каїр?

— Поки що цього достатньо.

Нефіра підняла брову.

— Дивна відповідь.

— Я чув про тебе те саме.

Вона одразу насторожилася.

— Що саме?

— Що ти не любиш, коли тобі не відповідають.

— Тоді ми вже маємо щось спільне.

Каїр тихо засміявся.

— Мені подобається твій характер.

— А мені не подобається твій.

— Це чесно.

Він зробив кілька кроків у кімнату.

— Я прийшов за тобою.

— Навіщо?

— Мені наказано доставити тебе.

Нефіра схрестила руки.

— Я нікуди не піду, — й дівчина повернулася до вікна.

— Це не зовсім прохання.

— Тоді тим більше не піду.

Каїр подивився на неї з цікавістю.

— Я знаю твого батька, а він попереджав, що ти можеш відмовитися.

Нефіра завмерла.

— Мого батька в цьому будинку всі знають… окрім мене. І як давно з ним знайом ти?

— Давно?

— Достатньо.

— Наскільки достатньо?

— Достатньо, щоб знати, що він ненавидить правила. — Нефіра мимоволі усміхнулася, на це. — Це правда.

— А ще він надзвичайно погано пояснює важливі речі, — відповіла дівчина і усмішка з її обличчя зникла.

— І це теж правда.

Каїр підійшов до столу, на якому лежала карта. Нефіра помітила її лише зараз. Карта була величезною. Вона займала майже всю поверхню столу. На ній були позначені міста, річки, гори й дороги. Але найбільше Нефіру зацікавило інше. На карті були два світи. Між ними проходила тонка срібляста лінія.

— Це що? — запитала дівчина.

— Межа, — відповів Каїр нахилився над картою.

— Між світами?

— Так.

— Я думала, між ними немає дороги.

— Звичайної — немає.

Він торкнувся карти пальцем.

— Але існують Ворота.

— Скільки їх?

Каїр подивився на неї.

— Було сім.

— Було?

— Тепер залишилося троє.

— Чому?

— Четверо зруйнували.

— А інші?

— Один контролюють правителі.

— А два?

Каїр замовк, але Нефіра й так знала — відповіді не дочекатися. За весь час перебування в цьому світі їй ніхто нічого не пояснив. Лише натяки, обірвані фрази. І відчуття, наче вони хочуть розповісти, але щось заважає.

— Ти знаєш, — в прагненні дізнатися правду дівчина не здавалася.

— Знаю.

— Де вони?

— Це складніше.

— Я не люблю складних відповідей.

— Я вже помітив.

Він усміхнувся.

— Одне з Воріт знаходиться в пустелі, — відповів Каїр.

Нефіра завмерла.

— У моєму світі?

— Так.

— Де?

— Не знаю.

— Але щойно ти сказав...

— Я сказав, що знаю про Ворота.

— Ти знаєш, де вони?

Каїр похитав головою.