ЧАСТИНА ІІ. ЗА МЕЖЕЮ ПУСТЕЛІ ГЛАВА 9. Інший бік

ГЛАВА 9.

Інший бік

Першим Нефіра відчула повітря. Воно було іншим.

Не таким сухим і гарячим, як у її рідному місті. У ньому була волога — прохолодна, майже солодка. Воно пахло водою, зеленим листям і чимось незнайомим, що нагадувало запах мокрого каміння після дощу.

Нефіра завмерла. Вона не пам'ятала, коли востаннє стояла на землі, яка була холодною. Під босими ногами лежила гладка сіра бруківка. Не пісок. Не гарячий камінь пустелі. Бруківка. Нефіра повільно підняла голову. І не змогла вимовити жодного слова. Перед нею простягалося місто.

Не таке, як її Сонячні Вежі.

Тут не було червоних куполів, піщаних стін і вузьких провулків, де між будинками натягували полотнища, захищаючи людей від сонця.

Будинки здіймалися вгору. Деякі були настільки високими, що Нефіра не могла побачити їхніх дахів. Їхні стіни блищали склом і металом. Між ними проходили широкі вулиці, по яких рухалися дивні машини.

Без коней.

Без магічних кристалів, які Нефіра знала.

Вони просто їхали самі.

Одна з них пройшла зовсім поруч, тихо загуділа й зникла за поворотом. Нефіра відступила.

— Що це?..

— Транспорт.

Голос пролунав позаду. Нефіра різко обернулася. Вона вже встигла забути, що не сама тут.

Її батько стояв за кілька кроків від неї. Тепер вона бачила його не крізь сферу, а по-справжньому.

Він був трохи вищий за неї. Темне волосся спадало на чоло, а в очах читалася втома людини, яка надто довго чекала. Нефіра дивилася на нього. Він — на неї. Між ними зависла тиша.

Двадцять років.

Двадцять років запитань. І ось він стояв перед нею. Живий. Справжній.

Нефіра хотіла сказати щось важливе. Щось, що мала сказати в ту саму мить, коли побачить його. Але змогла лише:

— Ти справді існуєш.

Чоловік ледь усміхнувся.

— На щастя.

Нефіра зробила крок до нього, та раптом зупинилася.

— Ти мій батько?

Усмішка зникла.

— Так.

Вона чекала.

Обіймів.

Сльоз.

Пояснень.

Але він лише дивився на неї.

— Я не знаю, що треба казати в такі моменти, — тихо промовив він.

Нефіра несподівано засміялася. Коротко, майже нервово.

— Я теж.

І тоді він підійшов ближче.

Вперше за все її життя Нефіра відчула, як чужі руки обіймають її. Вона завмерла, а потім заплющила очі. На кілька секунд усі питання зникли. Залишився тільки один факт: Вона знайшла його.

— Нам треба йти.

Нефіра відкрила очі. Її батько вже відступив.

— Куди?

— Звідси.

— Чому?

Він озирнувся. Тепер Нефіра побачила, що він нервує.

— Бо ти не повинна була переходити одна.

— Я не одна.

— Це не те, що я маю на увазі.

Він швидко подивився на людей навколо. Нефіра теж озирнулася. Спочатку вона не помічала їх. Тепер помітила. Люди стояли вздовж вулиці. На балконах. Біля входів до будинків. Дехто робив вигляд, що просто проходить повз. Але всі дивилися на неї.

— Чому всі на мене дивляться?

— Бо ти прийшла з порталу. А ще на тебе чекали.

Нефіра повільно обернулася. На іншому боці вулиці стояла жінка в довгому синьому плащі. Вона дивилася прямо на Нефіру. Їхні погляди зустрілися. Жінка прошепотіла щось чоловікові поруч. Той швидко пішов геть.

— Що відбувається?

— Я поясню.

— Зараз?

— Не тут.

— Чому?

Арен подивився на неї.

— Тому що вже пізно.

— Для чого?

Він не встиг відповісти. Десь далеко пролунав гучний дзвін.

Один удар.

Потім другий.

Третій.

Люди на вулиці почали розходитися. Хтось зачинив двері. Хтось забіг у будинок.

Нефіра подивилася на батька.

— Що це?

— Сигнал.

— Який?

Арен схопив її за руку.

— Тебе побачили.

***

Вони побігли. Нефіра ледве встигала за ним. Вулиці були величезними, незнайомими. Вона не знала, куди повертати. Не знала, де знаходиться портал. Не знала, чи зможе повернутися до матері.