ГЛАВА 8. Вибір Нефіри

ГЛАВА 8.

Вибір Нефіри.

До світанку Нефіра так і не заснула.

Вона сиділа біля вікна й дивилася, як ніч поступово відступає перед ранковим світлом. Другий місяць уже зник. На небі залишився лише звичний сріблястий диск.

Місто прокидалося. Десь унизу відчинилася перша крамниця. Почувся скрип дерев'яних дверей, голос торговця, дзенькіт посуду. На вулицях з'явилися люди.

Світ повертався до звичного життя.

Тільки для Нефіри воно вже ніколи не буде звичним. Її батько був живий. Або, принаймні, сфери могли показувати його. Її мати знала про інший світ. Невідомі люди полювали на неї. А через сім днів... ворота мали відкритися.

Нефіра повільно підвелася. Вона знала, що повинна зробити.

— Я піду.

Мати, яка сиділа біля столу, підняла голову.

— Куди?

— До храму.

— Ні.

Відповідь прозвучала миттєво.

— Я ще не закінчила.

— А я вже відповіла.

— Мамо...

— Нефіро, після того, що сталося вночі, ти не можеш туди повертатися.

— Саме тому я повинна.

— Тебе могли вбити.

— Але не вбили.

— Це не аргумент.

— А що тоді аргумент? Що я повинна сидіти вдома й чекати, поки вони повернуться?

Мати промовчала. Нефіра підійшла до неї.

— Ти двадцять років боялася за мене.

— Так.

— Я це розумію.

— Ні. Ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Мати подивилася на неї.

— Якщо ти відкриєш ворота, дороги назад може не бути.

— Можливо.

— Ти можеш не повернутися.

— Можливо.

— Можеш зустріти тих, від кого твій батько тікав.

— Можливо.

— Можеш ніколи більше не побачити мене.

Нефіра завмерла, ці слова боліли сильніше за все інше. Вона сіла навпроти матері.

— Я не хочу тебе залишати.

— Тоді не залишай.

— Але я також не можу все життя жити з питаннями.

Мати опустила очі.

— Я хотіла захистити тебе.

— Я знаю.

— Ти — єдине, що в мене залишилося від нього.

Нефіра взяла її за руку.

— Тоді дозволь мені знайти його.

Мати довго мовчала, а потім прошепотіла:

— Я боюся.

— Я теж.

— Тоді чому ти все одно йдеш?

Нефіра подивилася у вікно. На місто. На пустелю за його стінами. На небо.

— Бо вперше в житті я знаю, куди мені йти.

***

Через годину Нефіра стояла перед храмом. Вдень він здавався зовсім іншим. Не таємничим. Не страшним. Просто старим.

Кам'яні стіни були вкриті піском. На колонах виднілися стерті часом символи. Великі двері були зачинені. Нефіра поклала долоню на камінь.

— Відкрийся. — Нічого. Дівчина зітхнула. — Я серйозно.

Двері не рухалися. Нефіра вже хотіла розвернутися, коли почула голос:

— Не треба просити.

Вона різко обернулася. На площі нікого. Лише старий торговець прибирав товар біля сусідньої лавки.

— Хто це сказав?

Тиша. Нефіра нахмурилася. Можливо, їй здалося. Вона знову повернулася до дверей. Цього разу просто поклала долоню на камінь. І двері відчинилися.

Усередині було темно.

Нефіра ввійшла, а двері за її спиною повільно зачинилися. Та вона не злякалася.

Тепер вона знала дорогу.

Коридор вниз.

Кругла зала.

Дві сфери.

Але цього разу вони були темними.

Нефіра підійшла до першої.

— Я прийшла. — Нічого. — Ви показали мені його. Тепер покажіть, як до нього дістатися.

Сфера залишалася нерухомою. Нефіра поклала долоню на скло. Холод. Жодного світла. Вона відступила.

— Чудово. — Нефіра роздратовано провела рукою по волоссю. — Вчора ви самі мене сюди тягнули. А сьогодні вирішили мовчати?

Нічого. Вона підійшла до другої сфери.

— А ти? — Тиша. — Теж нічого?