ГЛАВА 7. Правда, яку приховували

ГЛАВА 7.

Правда, яку приховували.

— Так.

Одне слово і воно прозвучало в храмі гучніше за будь-який крик. Нефіра дивилася на матір і не могла повірити, що нарешті отримала відповідь. Не загадку. Не мовчання. Не чергове «ти ще надто мала». Просто — так.

— Ти знала, — повторила Нефіра.

Мати повільно кивнула.

— Знала.

— Про сфери?

— Так.

— Про другий місяць?

— Так.

— Про нього?

Мати заплющила очі.

— Так.

Нефіра відчула, як усередині закипає злість.

Двадцять років. Двадцять років вона жила поруч із людиною, яка знала відповіді на запитання, що не давали їй спокою все життя.

— Чому ти мені не сказала?

Мати подивилася на неї.

— Бо хотіла, щоб ти жила.

— Я й так жила.

— Ні, Нефіро. — Її голос був тихим. — Ти виживала.

Нефіра хотіла заперечити, але не змогла. Мати підійшла до однієї зі сфер. Провела пальцями по її поверхні.

— Коли ти народилася, я пообіцяла твоєму батькові, що ніколи не розповідатиму тобі про нього, поки не настане час.

— І ти вирішила, що час настав лише зараз?

— Я сподівалася, що він ніколи не настане.

Нефіра насупилася.

— Що саме сталося двадцять років тому?

Мати довго мовчала.

— Я розповім тобі те, що знаю.

— А чого ти не знаєш?

Жінка гірко посміхнулася.

— Більше, ніж хотіла б.

— Двадцять років тому твій батько прийшов до нашого світу через портал.

Нефіра завмерла.

— Портал?

— Так.

— З іншого світу?

— Так.

Вона подивилася на сфери. Тепер усе ставало трохи зрозумілішим.

— Це вони?

— Ні.

Мати похитала головою.

— Сфери не були порталом. Вони були ключем.

— Ключем до чого?

— До воріт між світами.

Нефіра повільно видихнула.

— Розкажи мені про нього.

Мати подивилася вгору.

— Його звали Арен.

Нефіра повторила ім'я подумки.

Арен.

Вперше за двадцять років у її батька з'явилося ім'я. Воно здавалося дивно знайомим.

— Він був людиною?

Мати замислилася.

— Наскільки я могла зрозуміти — так.

— Ти не впевнена?

— Він був схожий на нас. Говорив нашою мовою. Їв нашу їжу. Спав, як звичайна людина.

— Але?

— Але він не знав нічого про наш світ.

Нефіра мовчала. Мати продовжила:

— Він з'явився посеред пустелі.

— Сам?

— Так.

— Звідки?

— Не знаю.

— Як він знайшов місто?

— Не знайшов.

Мати подивилася на неї.

— Я знайшла його.

…Це сталося двадцять один рік тому.

Тоді мати Нефіри була молодшою. Вона вирушила в пустелю разом із невеликим караваном. На третій день подорожі почалася буря. Караван розділився. Коли буря закінчилася, вона побачила його. Чоловік лежав посеред піску.

Без коня.

Без води.

Без зброї.

Без жодних речей, які могли б пояснити, хто він і звідки прийшов. Але поруч із ним у піску залишився дивний слід.

Ідеальне коло…

— Я подумала, що він помер, — тихо сказала мати.

— Але він був живий?

— Так.

…Вона врятувала його.

Перші кілька днів він майже не говорив. Не тому, що не хотів. Він просто не знав мови. Поступово вони навчили одне одного. Вона — його мови. Він — її. І тоді Арен розповів їй правду. Він прийшов з іншого світу.

Спочатку вона не повірила…

— Я б теж не повірила, — сказала Нефіра.

Мати усміхнулася.