ГЛАВА 6 Напад

ГЛАВА 6.

Напад.

Кроки наближалися.

Нефіра стояла посеред круглої зали й не могла змусити себе поворухнутися, коли двері залу повільно відчинялися.

За ними була темрява.

Спочатку дівчина побачила силует.

Потім другий.

Третій.

Четвертий.

Їх було багато. Нефіра відступала поки її спина не торкнулася холодного постаменту першої сфери.

— Хто ви?

Ніхто не відповів. Перший чоловік увійшов до зали. Він був одягнений у довгий темний плащ, а обличчя приховувала металева маска, що закривала нижню частину обличчя. За ним ішли ще троє.

На їхніх грудях Нефіра помітила знак: два кола. Той самий знак, який бачила на храмі. Той самий, що з'являвся у сферах. Але тепер між колами не було лінії. Знак був перекреслений.

— Ви служителі храму? — запитала вона.

Чоловік похитав головою.

— Ні.

Його голос був низьким і холодним.

— Тоді хто ви?

Він зробив крок уперед.

— Де сфера?

Нефіра озирнулася.

— Перед вами.

— Не ця.

Вона нахмурилася.

— Тут їх дві.

Чоловік подивився на неї і Нефіра відчула, як у ньому щось змінилося. Він зрозумів.

— Вона не знає.

Другий чоловік підійшов ближче.

— Звідки ти знаєш, що їх дві?

— Бо я бачу їх.

Перший чоловік повільно повернув голову до нього.

— Отже, це вона.

Нефіра відчула холод у грудях.

— Що — я?

Ніхто не відповів. Замість цього чоловік підійшов до сфери та поклав долоню на скло. Нічого, сфера залишалася темною. Він стиснув пальці.

— Відкрий її! — наказав він.

— Що?

— Відкрий сферу!

Нефіра подивилася на скло.

— Я не знаю як.

— Знаєш.

— Ні.

Чоловік повернувся до неї.

— Ти вже робила це.

Нефіра мовчала.

Він усміхнувся.

— Вчора.

Її серце завмерло.

— Ви стежили за мною?

— Давно.

Нефіра відступила.

— Навіщо?

— Ми чекали.

— На що?

— На тебе.

Раптом у храмі згасло все світло й темрява накрила залу. Нефіра почула крик, а потім удар. Щось розбилося. Дівчина відчула, як хтось схопив її за руку.

Нефіра різко смикнулася.

— Відпусти! — вигукнула вона та вдарила нападника ліктем.

Той вилаявся та послабив хватку, це дало змогу Нефіра вирватися й побігти. Вона знала храм краще, ніж вони. Принаймні так їй здавалося.

Коридор, праворуч, сходи вгору, двері. Вона різко звернула, позаду пролунали кроки та крик:

— Стій!

Нефіра не зупинилася, вона вибігла на вузький балкон, під яким була центральна зала.

Ще кілька чоловіків уже перекривали виходи — вони чекали її.

Нефіра завмерла.

— Чорт.

Вона озирнулася. Назад повертатися було нікуди.

Попереду — люди.

Позаду — люди.

Єдиний шлях був униз. Вона подивилася через край балкона. Занадто високо. Але вирішила ризикнути. Нефіра перелізла через кам'яну огорожу.

— Не роби цього! — пролунало, та дівчина не послухала.

Вона стрибнула. Падіння тривало лише кілька секунд й приземлилася на навіс над нижнім коридором.

Біль прошив ногу.

Нефіра скотилася вниз і вдарилася плечем.

— Ай!

Вона стиснула зуби, підвелася і побігла.

Позаду вже кричали.

— Вона втекла!

— Перекрийте східний вихід!

— Не дайте їй залишити храм!

Нефіра бігла навмання. Вона не розуміла, чому вони не вбили її. Якщо вони прийшли за нею... чому просто не схопили?

Вона завернула за колону як раптом попереду з'явився чоловік. Нефіра різко зупинилася. Незнайомець стояв у кінці коридору.