ГЛАВА 5. Чоловік за склом

ГЛАВА 5.

Чоловік за склом.

Нефіра бігла.

Вона не пам'ятала, коли востаннє так швидко бігла містом.

Вулиці зливалися в одну довгу смугу темного каміння. Вона майже не помічала ні нічного холоду, ні босих ніг, ні людей, які визирали з вікон після дзвонів.

У голові крутилася лише одна думка.

Мати знала.

Знала про сфери. Знала про храм. Знала про другий місяць. І, можливо, знала про чоловіка.

Нефіра різко зупинилася на розі. Перед нею був її будинок. Вікно матері світилося, вона ще не спала.

Нефіра поклала руку на двері й зупинилася. Не можна було просто зайти. Не зараз. Якщо вона запитає матір, та знову почне мовчати, а якщо розповість про храм...

Нефіра навіть не знала, чи повірить їй мати.

Вона відійшла від дверей, потрібно було подумати. Потрібно було зрозуміти, що саме вона бачила.

Чоловік.

Місто.

Сфера.

Другий місяць.

І його голос: «Нефіра».

Вона заплющила очі й голос знову прозвучав у пам'яті. Спокійний. Втомлений. І дивно знайомий.

Нефіра здригнулася.

— Ні. — Вона відкрила очі. — Я його не знаю.

Але це була неправда.

Не знання.

Відчуття.

Щось у його голосі нагадувало їй матір.

І щось — саму себе.

***

Вона не повернулася додому. До ранку Нефіра сиділа на даху сусіднього будинку, а коли сонце почало освітлювати місто, другий місяць зник, наче його ніколи не було. Наче вона вигадала все.

Але храм залишався. І сфери теж.

І тепер Нефіра знала, що вони не просто зберігали стару магію.

Вони були вікном. Вікном в інший світ. Вона спустилася з даху й попрямувала до центральної площі. Їй треба було повернутися до храму.

Не зараз.

Не вдень.

Але вона мала знати.

Що це за місце?

Хто той чоловік?

І головне... як він знає її ім'я?

***

Увечері Нефіра знову стояла перед храмом. Цього разу двері були зачинені. Вона торкнулася каменю. Холодного, нерухомого — нічого.

— Відкрийся, — прошепотіла вона. Нічого. Нефіра ледь усміхнулася. — Звичайно.

Вона вже хотіла відійти, коли почула: Дзень. Й завмерла.

З-за дверей пролунав ще один звук.

Дзень.

Нефіра притиснула долоню до каменю й одразу відчула тепло. Цього не могло бути, камінь мав бути холодним. Але під її рукою щось пульсувало.

Раз.

Другий.

Третій.

Двері відчинилися. Цього разу Нефіра не боялася. Вона знала дорогу. Темний коридор вниз. Кругла зала. Дві сфери. Перша світилася блакитним. Друга — золотим. Але тепер між ними не було тиші, повітря дзижчало від магії.

Нефіра підійшла до першої сфери, зображення виникло майже одразу. Те саме місто. Високі будівлі, світлі вулиці, дивні машини, дерева. А потім... він.

Чоловік стояв перед склом, цього разу ближче. Нефіра могла роздивитися його обличчя: темне волосся, суворі риси, втомлені очі. Він виглядав старшим, ніж вона очікувала. Але в його погляді було щось дивне. Коли він побачив Нефіру, його обличчя змінилося.

Він ніби перестав дихати.

— Ти...

Нефіра зробила крок до сфери.

— Хто ти? — запитала дівчина.

Чоловік не відповів. Він дивився на неї так, ніби намагався запам'ятати кожну рису її обличчя.

— Нефіра...

Вона здригнулася.

— Не називай мене так.

— Але це твоє ім'я.

— Звідки ти його знаєш?

Чоловік опустив очі.

— Я знав, що цей день настане.

— Який день?

Він подивився прямо на неї.

— День, коли ти побачиш мене.

— Ти знав про мене?

Мовчання.

— Хто ти?

Чоловік наблизився до поверхні скла, його долоня піднялася, а Нефіра мимоволі піднесла свою. Між ними було лише кілька сантиметрів. Але між ними лежали два світи.

— Не торкайся скла, — тихо сказав він.

Нефіра одразу відсмикнула руку.