ГЛАВА 4. Ніч другого місяця

ГЛАВА 4.

Ніч другого місяця

Тієї ночі Нефіра довго не могла заснути. Вона лежала на даху будинку, підклавши руки під голову, і дивилася в небо.

Ніч була теплою.

З пустелі дув легкий вітер, приносячи запах сухого піску та прохолодного каміння. Місто поступово засинало. Один за одним гасли вогники в будинках, затихали голоси на вулицях, зачинялися останні крамниці.

Тільки Сонячні Вежі ще світилися. Вночі вони втрачали своє денне золото й ставали майже білими. Нефіра любила дивитися на них.

Сьогодні, однак, її думки були далеко від міста.

Вона згадувала розмову з матір'ю.

«Твій батько не був із цього світу».

Дурниця. Нефіра вже кілька разів переконувала себе в цьому. Мати просто не хотіла говорити. Можливо, батько був мандрівником. Можливо, злочинцем. Можливо, навіть чаклуном. А «інший світ» — лише дивний спосіб сказати, що він був чужинцем.

Нефіра перевернулася на бік.

— Нісенітниця.

Вона сама не знала, кому саме це сказала.

Раптом вітер стих.

Нефіра сіла. Щось змінилося. Вона подивилася на вулицю — нікого.

На сусідньому даху сушилася білизна. Десь унизу грюкнули двері.

Знову тиша.

Нефіра підняла очі і завмерла: на небі було два місяці. Перший вона знала все життя. Великий, світлий, трохи жовтуватий. Другий... Другий був меншим. Блідим. Майже прозорим. Він висів трохи осторонь від першого, наче його відображення.

Нефіра повільно підвелася.

— Що за...

Вона підійшла до краю даху, та другий місяць не зникав. Дівчина протерла очі, подивилася знову — він залишався. Серце почало битися швидше, як раптом згадала матір: «Коли вона побачить другий...»

Нефіра завмерла.

Ні.

Вона навіть не закінчила подумки фразу. Не хотіла. Але пам'ять уже зробила це за неї.

Коли вона побачить другий місяць...

Нефіра повільно спустила ноги з даху.

Вона мала розбудити матір.

Мала.

Але не зробила цього. Замість цього вона подивилася в бік центральної площі. На храм.

***

Вулиці були майже порожні.

Нефіра йшла швидко, босі ступні майже безшумно торкалися прохолодного каміння.

Місто вночі було зовсім іншим. Без галасу базару воно здавалося старішим. Наче вдень люди просто приховували його справжнє обличчя.

Нефіра пройшла повз закриті лавки. Повз фонтан. Повз статую невідомого правителя. І зупинилася на краю центральної площі.

Храм стояв перед нею.

Темний.

Нерухомий.

Зачинений.

Нефіра зробила крок. Потім ще один. Вона сама не знала, навіщо прийшла, мати ж заборонила. Саме тому? Можливо. Але щось усередині тягнуло її вперед.

Не цікавість.

Не бажання порушити заборону.

Щось інше.

Вона підійшла ближче і тоді почула звук.

Тихий.

Ледь помітний.

Дзень.

Нефіра завмерла.

З храму.

Ще один звук.

Дзень.

Наче десь усередині хтось торкнувся скла.

На дверях не було замка, тож дівчина простягнула руку. Пальці майже торкнулися каменю, як раптом двері відчинилися самі.

Нефіра відсмикнула руку. Серце шалено калатало.

Темрява всередині здавалася густішою за звичайну.

Вона могла розвернутися. Повернутися додому. Забути все. Натомість увійшла.

Усередині було холодно.

Неприродно холодно. Нефіра обхопила себе руками.

Місячне світло проникало крізь вузькі отвори у стінах і падало на підлогу довгими смугами. Стіни вкривали стародавні символи. Вона не розуміла їхнього значення. Але чомусь деякі з них здавалися знайомими.

Нефіра пройшла вперед.

Коридор, що йшов під нахилом вниз, закінчувався круглою залою розташованою під землею.

І там вона побачила їх - дві скляні сфери.

Нефіра зупинилася.

Вона знала про них. Про них говорили пошепки. Діти вигадували страшні історії. Старі люди уникали навіть згадки про них. Але жодна розповідь не могла підготувати її до того, що вона побачила.

Сфери були величезними, прозорими, ідеально гладкими. Вони стояли одна навпроти одної на чорних кам'яних постаментах. Усередині кожної клубочився туман.