ГЛАВА 2. Місто Сонячних Веж

ГЛАВА 2.

Місто Сонячних Веж

До міста вони дісталися тоді, коли сонце вже піднялося достатньо високо, щоб каміння почало нагріватися.

Нефіра не любила входити до міста через головні ворота, там завжди було забагато людей.

Каравани тягнулися один за одним, верблюди сердито фиркали, торговці кричали на носіїв, а вартові намагалися одночасно перевірити документи у тих, хто в'їжджав, і не втратити з поля зору тих, хто виїжджав.

Тому Нефіра звернула на бічну дорогу.

— Ми куди? — запитав її Лука.

— За водою, а потім додому.

— Це не та дорога.

— Ця краще.

Хлопець зітхнув, на що Нефіра знов ледь помітно посміхнулася.

Вона любила це місто.

Навіть попри його пил, спеку, галас і людей, які знали про неї більше, ніж їй хотілося.

Місто Сонячних Веж з'являлося перед подорожніми поступово. Спочатку з пустелі виростали лише кілька високих башт. Потім ставали помітними червоні куполи. Після них — кам'яні стіни. А коли караван підходив ближче, перед ним відкривалося все місто.

Величезне.

Старе.

Неправильно красиве.

Його будували не за одним планом і навіть не в одному столітті.

Одні будинки були невисокими, з плоскими дахами та маленькими вікнами, захищеними від сонця дерев'яними ставнями. Інші здіймалися на кілька поверхів, з'єднані арками та критими переходами.

Над усім цим височіли вежі. Саме вони й дали місту його назву. Їх було сім.

Сім величезних кам'яних споруд, верхівки яких були вкриті світлим каменем.

Коли сонце сходило, вони спалахували золотом. Коли сонце заходило — ставали червоними. А вночі на кожній запалювалися магічні вогні.

Тому старі люди казали: «Поки стоять Сонячні Вежі — стоятиме й місто».

Нефіра ніколи не питала, чи це правда. У пустелі краще не сперечатися з речами, які пережили твоїх предків.

Вони пройшли крізь бічні ворота. Вартовий навіть не підняв голови.

— Нефіра.

— Доброго ранку, Аміне.

— Знову босоніж?

— Знову.

— Колись ти наступиш на скол скла.

— Не наступлю.

— Звідки така впевненість?

Нефіра подивилася під ноги.

— Скло не лежить там, де має лежати.

Вартовий похитав головою.

— Ти й справді дивна.

— Це вже сьогодні вдруге.

— А скільки разів тобі це казали вчора?

— Не рахувала.

Вона пішла далі.

За воротами одразу починався інший світ. Пустеля залишалася за спиною. Місто оживало. З вузьких вулиць доносилися голоси.

— Фініки! Свіжі фініки!

— Шовк із південних земель!

— Артефакти! Справжні артефакти!

— Відступіть! Караван!

— Гарячий хліб!

— Вода. Прохолодна вода.

Нефіра звернула на головний базар. Тут завжди було людно. Навіть опівночі. Особливо опівночі. Вона знала майже кожного продавця.

Ось старий Аббас, який торгував спеціями.

Ось сестри Ханна і Сіра, у яких можна було купити найкращі фрукти.

Ось майстер Рахім — його лавка була заставлена дивними речами, призначення яких не знав навіть сам господар.

На полиці лежали камені, що світилися в темряві. Срібні браслети, які ставали гарячими поруч із магією. Маленькі скляні флакони з піском різних кольорів. Мідні амулети. Старі сувої. І десятки інших предметів, про які Рахім завжди говорив одне й те саме:

— Не чіпай.

Нефіра зупинилася біля його лавки.

— Що сьогодні? — запитав Рахім піднімаючи голову, і не дочекавшись відповіді додав: — Для тебе нічого не має.

— Тоді навіщо питаєш?

— Щоб переконатися, що ти не змінилася.

— Не змінилася.

— Шкода.

Він усміхнувся беззубою усмішкою.

— А я сподівався, що цього року ти нарешті станеш розумнішою.

— Ще не вечір.

Рахім голосно засміявся.

Нефіра вже хотіла йти, але її погляд зупинився на одному предметі. Маленькому круглому дзеркалі. Воно було зроблене не зі скла. Поверхня нагадувала темну воду.

— Скільки? — запитала дівчина.

— Ти не можеш його купити.