ЧАСТИНА І. ДОНЬКА ПУСТЕЛІ ГЛАВА 1. Дівчина, яку знає пісок.

ГЛАВА 1.

Дівчина, яку знає пісок.

Пісок ніколи не брехав Нефірі.

Люди — так, пустеля — ні.

Вона могла приховати сліди каравану, засипати ціле місто, змінити русло дороги за одну ніч і поглинути людину так, що наступного ранку від неї не залишалося навіть клаптика тканини. Але якщо знати, як слухати, пустеля завжди попереджала.

Нефіра знала.

Вона стояла на гребені невисокої дюни й дивилася на місто.

Далеко внизу, за кількома рядами піщаних пагорбів, здіймалися його кам'яні вежі. Червоні куполи ще ловили перші промені сонця, а вузькі вулички поступово наповнювалися людьми.

Звідси місто нагадувало іграшкове. Маленькі будинки. Маленькі фігурки людей. Крихітні каравани, що повільно виповзали з воріт. Тільки Нефіра знала, скільки небезпек ховалося між цими маленькими кам'яними стінами. І скільки — за ними.

Вона присіла навпочіпки й набрала в долоню піску.

Пісок на диво був прохолодним.

Нефіра повільно розтиснула пальці й зернятка посипалися вниз. Вітер підхопив їх і поніс на схід.

Дівчина примружилася.

— Не сьогодні, — тихо сказала вона.

За спиною почувся голос:

— З ким це ти розмовляєш?

Нефіра навіть не обернулася, вона за голосом впізнала Луку.

— З пустелею.

— І що вона відповіла?

— Що ти знову запізнився.

Хлопець, який стояв трохи нижче схилом, обурено фиркнув.

— Я не запізнився.

Нефіра подивилася на нього через плече.

— Сонце вже зійшло.

— Воно завжди сходить раніше, ніж треба.

— Тобто це сонце винне?

— Звичайно.

Нефіра посміхнулася, а хлопець піднявся до неї. На його плечі висів важкий шкіряний мішок, а в руках він тримав два порожніх, глиняних глечики.

— Мати сказала принести воду, — промовив він наче виправдовуючись.

— А з собою дала?

Лука підняв один із двох, на дні щось ледь плеснулося.

— Замало. Тут на кілька ковтків.

— Я не міг більше взяти!

— Скільки є. Ходімо.

Вони рушили вниз.

Нефіра йшла босоніж.

Хлопець дивився на її ноги, що майже не залишали слідів на піску.

— Ти коли-небудь взуєшся?

— Коли стане холодно.

— Тут ніколи не буває холодно.

— Тоді ніколи.

Він похитав головою.

— Ти дивна.

— Це мені часто кажуть.

— Бо це правда.

Нефіра нічого не відповіла. Її погляд раптом змінився й вона зупинилася.

— Що?

Хлопець зробив ще кілька кроків, перш ніж зрозумів, що вона залишилася позаду.

— Нефіро?

Вона підняла руку.

— Тихо.

— Що сталося?

Нефіра дивилася на горизонт.

Небо там було чистим. Над містом світила ранкова блакить, жодної хмаринки. Але Нефіра бачила те, чого не бачив він. На самому краю пустелі, далеко за горами, небо мало дивний жовтуватий відтінок.

Ледь помітний.

Майже невидимий.

Вона присіла й поклала долоню на пісок. Лука стоячи спостерігав за нею.

— Що ти робиш? — не втримався та запитав він.

— Слухаю.

— Що?

Нефіра не відповіла. Пісок під її пальцями ледь ворушився. Не від вітру. Від чогось іншого. Десь далеко пустеля вже починала рухатися.

— Через два дні буде буря, — сказала вона.

Хлопець засміявся.

— Звідки ти знаєш?

Нефіра підняла на нього очі.

— Знаю.

— Небо чисте.

— Сьогодні.

— А завтра?

— Завтра теж.

— Тоді звідки...

— Через два дні.

У її голосі було щось таке, що змусило його перестати сперечатися.

— Сильна?

Нефіра подивилася на місто.

— Дуже.

Він перестав усміхатися.

— Треба попередити каравани.