Розділ. 3.

На дворі вже починало вечоріти, хоча сонце не дуже поспішало заховатися за обрій. Задушливе літнє повітря поступово набиралося вечірньої прохолоди, і денний задушливий штиль поступово набирав обертів прохолодних вечірніх протягів.

Чотирирічна Катерина сиділа на купі піска під старою черешнею.

Вона з серйозним виразом обличчя будувала хатинки з піску для своїх ляльок, рила тунелі, облаштовувала міні дворики з саморобного паркану, який вона старанно зв'язувала з тоненьких гілочок мідним тонесеньким дротом, який знайшла у тата в гаражі. Вмостила свою улюблену ляльку в імпровізоване крісло зі складеного клаптя тканини. Щебетала різні історії своїй пластиковій подружці, аж раптом її увагу привернув якийсь шелест і тріск гілок в бузку неподалік від неї, який ріс між городом і будинком.

Дівчинка повернула голову і побачила в затінку кущів самотнього хлопчика років шести на вигляд, з плюшевим ведмедиком, якого він притискав рукою до грудей. 
— Пливіт. А ти хто? — запитала Катерина здивовано.
— Максим.
— А звідки ти взявся? Там зе собака, біля хвілтки. — тицьнула вона пальчиком на ворота — Як ти повз неї плойсов, що вона навіть не гавкала? 
— А я через город прийшов. Мені було сумно самому, блукав по балці, щоб знайти воду та позапускати свого човника, і побачив, як ти граєшся на пісочку. Можна я з тобою пограюся?
— Ну галазд. Тільки не поламай мені містецько і будиноцьок моєї Балбі.

Хлопчик вийшов з тіні.

Катерина почала роздивлятися його уважніше. Він їй здався трохи дивним. 

На ньому були вдягнені коричневі шорти, блідо-блакитна сорочка на ґудзиках, на ногах старомодні коричневі сандалі. Вона не бачила, щоб в такому одязі в їхньому селі хтось ходив.

Його світле, майже біле волосся виглядало, наче було мокрим, і взялося злиплими пасмами, коли висохло. Його шкіра була синюшно бліда, а коли він підійшов ближче, то дівчинка відчула від нього запах застояної води.
— А хто твої тато і мама? Цьому я тебе ланісе не баціла? — запитала вона вдивляючись йому в обличчя.
— Я їх напевно і не пам'ятаю.— чесно зізнався Максим. — Мене виховує тітка Ліліан. Вона добра, любить нас, але не купує нам іграшок і не грається з нами.
— А як мозна не пам'ятати своїх батьків? — запитала здивовано дівчинка.
— Не знаю — знизав хлопчина плечима — Це було так давно. Що я і не пам'ятаю, коли і чому вони поїхали.
— Вони тебе кинули самого?
— Так. — Він всівся біля неї на коліна в піску, не випускаючи плюшеву іграшку з руки — Вони спочатку не розмовляли зі мною, робили вигляд, що мене не бачать, навіть коли я їх гукав, і навіть тарілку мені не ставили, коли сідали їсти. Я не був голодним, але мене це все одно ображало. Мама постійно плакала, тато теж був чомусь дуже сумним і постійно намагався маму заспокоювати. З часом вони і між собою почали менше розмовляти. А потім одного дня зібрали валізи, і поїхали. Навіть не попрощалися. Я плакав, благав їх не їхати, благав забрати мене з собою, а вони так і продовжували робити вигляд, що не бачать мене. Наче мене для них більше не існувало. Я біг за ними до автобуса на зупинку, просив в них пробачення, благав не кидати мене, а вони все одно сіли до автобуса і поїхали.

— А ти цьому не поїхав з ними? Цьому не заліз з ними до автобуса? Тобі водій не дозволив?
— Я намагався піднятися по сходинках в автобус, але не зміг. Моя нога весь час зісковзувала з порогу, а потім дверцята зачинилися, і автобус поїхав без мене. — з сумом відповів він.
— Це якось дивно. — промовила Катруся співчутливо. — Мозе ти якусь скоду налобив, і погано вибацівся, а твої тато і мама на тебе дуже облазилися? Я колись дістала мамину улюблену спідницьку, полізала її нозицями, сьоб посити моїй Балбі суконьку, а мама мене набила, а потім не балакала до мене аз цілісінький день! А сьо ти такого зміг налобити, сьоб тебе кинули? Напевно дууузе на бідокулив?
— Я не пам'ятаю. — промовив Максим з сумом. — Пам'ятаю, як мама казала, щоб я не ходив сам до води. Батьків дома не було, я не послухав. На нашій вулиці була вирита глибока яма, і там назбиралося багато води. Я пішов тоді гуляти з моїм Потапичем, хотів по запускати паперового човника, яких мені тато багато наробив. Яле там було далеко лізти до води. Я випадково випустив з рук свого ведмедика, і він покотився до води, я тоді поліз слідом за ним і впав у воду. Ледь вибрався. Коли вибрався, то було вже на дворі темно. А коли прийшов додому, мама дуже сильно плакала, тато теж плакав, і відтоді вони зі мною не розмовляли.