Прокляття.

Німецьке поселення Ной-Остервік. Запорізька область. Україна. 1943 рік.

— Ну що ви, німчура, закінчився ваш час, собаки! Тепер наша черга панувати на нашій землі, — сплюнув молодий солдат Червоної армії в багно й кинув недопалок на сиру землю.
— Горіти вам в пеклі! — вигукнула заплакана жінка, обіймаючи свого сина. — Проклинаємо вас на сто віків! Вас і ваших нащадків. Хай усі покоління, ледь не в кошному будинку, з яких ви нас викинули, виносять покійників! Проклинаю вас, і дітей ваших!
— Проклинаю! — вирвався ще один жіночий голос.
— Будьте ви прокляті! — протягнула інша стара жінка.
— Будьте прокляті!.. — почали перехоплювати інші жінки.
Йшов осінній затяжний дощ. Сирий холодний вітер листопада пронизував виснажені тіла різного віку, вдягнені в легкий, промоклий до ниточки одяг.
Змучені, промоклі, продрогші до кісток і брудні люди — ті, кого Червона армія зібрала біля старого кладовища за селом цілими родинами, майже все поселення. Вони вистроєні хаотичною напівшеренгою вздовж довгого, глибокого виритого котловану.
Жінки тримали в обіймах своїх дітей, намагалися їх сховати, закриваючи оченята та притискаючи обличчями до себе, щоб захистити від куль, сподіваючись на диво. Їхні чоловіки також намагалися захистити свої сім’ї, закриваючи їх своїми спинами, але досить добре розуміли всю свою безвихідь. Хтось ридав ридма, хтось дивився в очі неминучої смерті — прямісінько в дула рушниць і пістолетів, якими тримали нещасних під прицілами.
Солдати почали хапати дітей за руки і відривати від їх матерів. Простір наповнився дитячим вереском і галасом жінок. 
— Готуйсь! — пролунав голос командира — Заряджай! — простором посипалися численні звуки перезаряджання, зведення зброї. — Цільсь!..  Вогонь!