Розділ 2

Колись давно, під час кривавої битви, солдати вирішили очистити цю землю від людей, яких вони називали фашистами. Того страшного дня одна жінка виголосила жахливе прокляття — її звали Лілі. Інші матері й бабусі повторили її останні слова, і від того прокляття воно стало ще сильнішим.
Коли все скінчилося, душа Лілі не змогла покинути це місце. Вона була обтяжена силою власного прокляття, підсиленого відчаєм і люттю інших жінок.
Лілі почала блукати світом живих і мститися за смерть своїх рідних і близьких. Спочатку вона лише лякала людей і насичувалася їхнім страхом. Але з часом ставала дедалі сильнішою й уже могла впливати на цей світ.
Вона жбурляла посуд і речі, інколи влаштовувала пожежі, в яких гинули люди, топила тих, хто траплявся на її шляху. І кожного, хто помирав через неї, Лілі забирала з собою — їхні душі ставали її слугами.
Усі, хто її бачив, розповідали, що вона мала чарівну вроду. Її обличчя було блідим, майже білим, чорне волосся спадало вздовж витонченого тіла майже до колін, а її одяг прикрашали різнокольорові діаманти й золоті вишивки. І щоразу, коли вона являлася смертним, хтось помирав.
Їжа їй була не потрібна. Вона живилася людським страхом, гнівом, сумом та ще дечим… але ти ще занадто маленька, щоб таке знати.
Спочатку вона просто лякала — іноді дітей, іноді дорослих. Підлаштовувала сварки, впливала на розум живих, навіювала погані думки, від яких люди починали сумувати.
— Згодом вона зрозуміла, що їй того мало, — продовжив Льошик тихішим голосом. — І вирішила, що їй самій якось нудно… Тож почала збирати душі.
— Ти мені так і не сказав, як вона їх збилала.
— Ні, Котю, ти ще зовсім маленька!
— Ні! Це ти маленький! — дівчинка підвелася на ноги й тицьнула пальчиком на сплячу кішку на печі. — В мене навіть кицька більса за тебе! А я он глянь яка велика, навіть більса насого Сілка!
Льошик тихенько засміявся з її кумедної зухвалості. Він підійшов до столу, по ніжці виліз на нього й став біля краю, щоб опинитися на рівні очей дівчинки.
— Котя, от як будеш уже такою високою, як твоя мама, я обіцяю — розповім тобі все. А зараз, вибач, твоя мама вже закінчила роботу і скоро зайде до хати. Тож я піду до себе вигадувати нову казку, гаразд?
— Ну! Так не цєсно! — ображено насупилася дівчинка. — А мозна я лозповім пло тебе мамі з татом?
— Любонько, ми ж із тобою домовилися, що я — це твій секрет. Я ж тримаю твої секрети, як ми й обіцяли.
— Ти хитлюга! Ні, цього ти не лозказес! — показала вона язика чорній примарці. — Ти не змозес лозказати моїм тату й мамі мої секлети, бо ти сам секлет!
— Ха! Підловила мене, розумниця, — усміхнувся Льошик. — Але я розумніший і хитріший. А ти знаєш, що я можу підробляти голоси?
— Плавда? — здивувалася Катя.
— Так. І я прийду до твоїх батьків, поки ти спатимеш. Твоєму татові прошепочу голосом твоєї мами про твої секрети, а мамі — голосом твого тата. І вони вдвох тебе насварять.
— Але з це тез не цєсно!
— Зате дієво.
— Ти не мозес мені скодити, ти забув?
— Ні, не забув. Як і те, що я повинен тебе оберігати й учити. Але іноді можна й схитрувати, якщо доведеться. Твої тато і мама теж іноді хитрують, але ж це не значить, що вони тобі шкодять, правда?
— Так а ти не мій тато і не моя мама! А яксьо вони мене насвалять і наб'ють дупу — то це взе такоз скода!
Льошик уже збирався її насварити за «дупу», як раптом вони почули скрип дверей у коридорі. У ту ж мить він розлився чорною тінню по столу й безслідно розчинився.