Розділ 2. Старий новий дім

Прокинувшись під голосне урчання кінського живота, на якому заснула, немов на подушці, я підвелася саме вчасно. Вставши на ноги, мій новий гнідий знайомий відразу почав шукати, чим би перекусити. На жаль, запропонувати йому якесь яблучко, чи на кшталт того, я не могла — у самої не було в сумці взагалі нічого їстівного, навіть зачерствілої булочки. Коли ж я, почувши урчання і власного живота, згадала, що вчора теж не вечеряла, питання пошуку сніданку стало ще актуальнішим.

На щастя, живучи з мамою до дванадцяти років, я не раз ходила по гриби-ягоди, тож вміла відрізнити ті, які можна їсти, від тих, які не варто. Тому за півгодини у мене вже набралося трохи грибочків, жменька ягід і навіть кілька дрібних яєць. Питання тепер полягало в іншому: все це потрібно приготувати. І якщо ягоди можна було з'їсти так, то решту сирим ковтати точно не варто.

Озирнувшись, я почала шукати сухі гілки для багаття. Добре хоч кінь відвіз мене трохи убік від болота, тому знайти такі ставало трохи реальніше. Ну, а потім я, склавши свої знахідки в купу, підпалила їх. На жаль, на відміну від обдарованості чистокровних аристократів, мій чарівний дар був дуже слабким. Та що там, він вважався мізерним навіть за мірками середньостатистичного бастарда — не пощастило так не пощастило, як то кажуть. Проте його хоча б вистачало, щоб легко розпалити в лісі багаття! На якому, якщо знайти тонкий плаский камінь, можна підсмажити гриби, вбивши в них наостанок яйця. Останні, на щастя, виявилися свіженькими, а не з пташенятами, що вже сформувалися — любителькою ТАКИХ делікатесів я точно не була.

— Будеш? — Запитала я у коня, але понюхавши мій імпровізований омлет, той лише пирхнув і пішов далі обдирати дику недозрілу яблуню.

Поснідавши і відчувши себе трохи краще, я визначилася з напрямком і закинула сумку на плече.

— Ти як, далі зі мною ? — поцікавилася я. Проте кінь, лише пирхнувши, просто взяв і побіг собі до лісової хащі у своїх кінських справах. — Ну то й добре. Все одно дякую! — Зітхнула я, проводжаючи його поглядом.

На щастя, до міста було вже зовсім недалечко, і я увійшла до нього приблизно за півгодини. Причому на той час, як не дивно, виглядала так, що перехожі, побачивши мене, охали і ахали, відскакуючи в різні боки. Ще б пак! Забруднене золотаве волосся до пояса, заплетене в косу, що вже розтріпалася, та ще й обтикане всякими гілочками-листочками. Довга парадна сукня, світло-вишневий колір якої вже перекрив колір болотяної багнюки. У комплект до нього — черевики, за ніч шастання по болотах суцільно просочені брудом. Подряпані руки із землею під доглянутими нігтями. І ніби вишенька на торті — павутиння, яке, як виявилося, тягнулося від моєї потилиці.

Прекрасно усвідомлюючи, як виглядаю, я могла лише з розумінням поставитися до городян, що вийшли зранку на вулицю, щоб побачити ЦЮ картину. І по пам'яті попрямувала до того місця, де знаходився мамин будинок. При цьому сподіваючись, що той там все ще стоїть, і за стільки років його не рознесли по цеглинах.

Місто було чималеньким, проте від того місця, де я зараз перебувала, йти туди недовго.

На щастя, що будинок, що земля, на якій він стояв, були у повній маминій власності. Отже після її смерті право володіння перейшло до мене. А тепер я, будучи повнолітньою, могла самостійно, без контролю опікунів, своєю власністю розпоряджатися. І, що найважливіше — втікаючи з графського замку, я прихопила з собою всі документи, які б підтверджували мої права. Власне, наскільки я знала від мами, цей будинок подарував їй мій батько, коли їхні стосунки минули ту стадію, після якої їх можна було назвати серйозними (наскільки в принципі серйозними можуть бути стосунки аристократа, який перебував у договірному шлюбі, та звичайної городянки, в яку він закохався). Подарунок був зроблений чи то незадовго до того, як мама завагітніла мною, чи то незабаром після цього, принаймні якщо прикинути, прораховуючи дати.

Але після маминої смерті, коли батько забрав мене до свого замку, будинок так і залишився стояти на своєму місці. І я не знала, чи просив покійний граф когось взагалі доглядати за ним. Втім, останнє я швидко зрозумію, коли до нього дістануся!

Намагаючись налаштувати себе на більш позитивне мислення, я бадьоро йшла вперед, наближаючись до добре знайомого району, який не бачила вже так давно. Живучи тут з мамою, я знала його напам'ять, а сьогодні йшла тими самими вулицями, і ніби ніяк не могла до кінця усвідомити, де ж я. Таке дивне почуття — повернутися додому через шість років.

А ось і він, наш із мамою дім. Вигляд якого моментально увігнав мене в журбинку. Завалене сміттям заросле подвір'я, брудні вікна, забруднені чимось стіни, паркан, що покосився. Я вже подумала, що тут всі шість років і справді все стояло в запустінні. Але обережно відчинивши скрипучу хвіртку і пройшовши до зірваних з петель вхідних дверей, які були просто притулені до входу, я раптово почула п'яну лайку, з якої до входу зсередини підскочив якийсь страшний, брудний, оброслий густою бородою чоловік у лахмітті!

— Хто ви такий?! — Злякано закричала я, відскочивши на кілька кроків.

— Ета ти хто такая?! Шо тєбє нада? Чєго сюда пріпьорлась?! — насилу повертаючи язиком, загорлав мужик, і навіть стоячи за кілька кроків від нього я відчула «дивовижний» аромат перегару. А разом із ним — лютий сморід, що вирвався зі входу.

— Я господарка цього будинку! — Закричала я у відповідь, від обурення навіть трохи забувши про свій страх.

— Какая єщо гасподарка будинка?! Нє знаю я нікакой гасподаркі! Пашла вон! — закричав мужик і, діставшистару іржаву лопату, що, очевидно,  стояла в коридорі, почав розмахувати нею, рушивши прямо на мене!