Пролог

Біла вуаль відокремлює мене від реальності. Але не рятує. Обличчя пече від сотень презирливих поглядів навіть крізь тканину.

Я роблю крок вперед. Головне — не тремтіти. Не показати, що їхня отрута досягає мети. Спина має бути рівною, погляд — спрямованим уперед, туди, де біля вівтаря чекає чоловік, якого я сьогодні назву своїм володарем. Мій майбутній чоловік. Король Елрік.

З боків, з натовпу, з-за вишуканих мармурових колон собору, долинає шепіт. Вони навіть не намагаються говорити тихо. Огидне шипіння місцевої аристократії лунає під високими склепіннями Авелонського храму.

— Ти бачиш її шкіру? 

— Подивіться на цей відтінок... 

— Здається, сонце степу випалило в ній залишки благородства. Хіба це можна відмити білилами? 

Жінки, що стоять уздовж проходу і уважно стежать за кожним моїм кроком з-за віял, схожі на порцелянових ляльок. Їхні обличчя та шиї густо вкриті білилами. Поруч із ними я, мабуть, дійсно виглядаю чужинкою. Дикункою з Опалених Степів. 

— Цікаво, чи навчили цю дикунку хоча б тримати виделку, чи вона гризтиме кістки прямо за королівським столом?  

— Потвора зі степу!

— Навіщо було вигравати війну, щоб привезти зі степу такий трофей? Його Величність занадто милосердний. Це не шлюб, це політична жертва... Але яка ж прикра. 

— Це не шлюб, а приниження, — голоси і погляди сповнені солодкої отрути, бо вони знають, що я їх чую. 

— Цікаво, скільки кочівників ділили це «багатство» до того, як її упакували в королівську парчу? 

— Подивіться на її волосся — жодної зачіски. У них там, у наметах, мабуть, взагалі немає шпильок.

Для пихатих авелонських аристократів ми, ульварі, завжди були дикунами і монстрами. Кривавими чудовиськами, війни з якими не вщухали понад шістдесят років.

Вони не здогадувалися, що весь цей час ульварі вважали авелонців таким само злом.

І ця жорстока війна здавалася вічною, аж поки кілька місяців тому правителі не дійшли згоди. Був підписаний мир — перший за шість десятиліть. І Авелон святкував перемогу, хоча далася вона обом сторонам надто дорогою ціною.

Тепер вельможі пожирають мене поглядами, сповненими такої люті й огиди, що дехто з лордів ледь стримує плювок на білий поділ весільної сукні. Мою присутність тут терплять лише з однієї причини — з поваги та страху перед їхнім власним правителем.

Король Елрік зійшов на трон три роки тому після смерті діда — жорстоко та владного монарха, який вбив власного сина через підозру заколоту, а онука відправив на війну зі степовиками.

Елрік ще молодий, вродливий, але успадкував від діда владний норов і очі кольору чистої криги. Він ще не має спадкоємця, попри те, що в палаці вже господарює його перша дружина. 

Навіщо ж йому цей другий шлюб? 

Після того як Елрік розгромив основні сили Каганату, він особисто приїхав до нас, щоб скріпити мирну угоду з Каганом — великим володарем ульварів. Там Елрік дізнався, що у грізного Кагана є донька, яку той обожнює більше за життя. 

І король зажадав її собі. Як живий трофей. Як ідеальний інструмент для шантажу, щоб утримати Кагана від нової війни.

— Добре, вона хоч не буде першою дружиною короля! — долинає черговий смішок зліва.

— О боги, лишається сподіватися, що лоно цієї степовички виявиться безплідним, як і їхній степ. Наша корона не витримає суміші королівської крові з цією брудною юшкою. 

Кожне слово впивається під ребра. Пальці мимоволі стискаються сильніше, і неочікувано долоню пронизує гострий біль. Опустивши погляд, бачу краплі яскраво-червоної крові.

Шипи.

Я так сильно стиснула стебла, що проколола шкіру наскрізь. Хто взагалі поклав у весільний букет троянди, не зрізавши шпичаків? Так же не роблять!

Хоча… чого ще очікувати на весіллі тієї, кого тут ненавидять усією душею?

Це боляче. Не від шипів, не від того наскільки туго затягнули незвичний для мене корсет, не від того як смикають шпильки волосся, а від усвідомлення власного становища. Мені доведеться жити тут до самої смерті. Чи буде хоча б вона прихильною до мене?

Мені так тужливо, що хочеться розвернутися і бігти назад, туди, де сонце палить землю, де повітря пахне полином і свободою. Але я змушую себе підняти підборіддя вище. Кров повільно стікає по моєму зап'ястю, ховаючись у рукаві сукні. Цей біль навіть допомагає — він протвережує.

Я підходжу до вівтаря. Кожен наступний крок дається важче, наче мої ноги вʼязнуть у піску. Серце калатає у грудях так шалено, що, здається, його стукіт чути в усьому соборі. Я ніби йду на ешафот. Тільки замість ката на мене чекає молодий володар Авелону.

Елрік стоїть нерухомо. Його обличчя — маска величної байдужості.

Коли я нарешті зупиняюся навпроти нього, вищий жрець починає читати молитву, але звуки пролітають повз мою свідомість. 

І врешті настає момент істини. Помічник короля тягне до мене пальці в білих рукавичках, щоб підняти серпанок і представити наречену монарху та підданим.

Але Елрік раптом коротким жестом спиняє його.

Він наближається до мене, його пальці торкаються краю тонкого шовку. У цю секунду все моє тіло напружується, дихання переривається, а серце, здається, взагалі перестає битися.

Він повільно підіймає тканину.

Король Авелону ще не знає, що під фатою ховається зовсім не та, кого він бажає побачити.