42. Данило

Я був дуже радий, що Діана погодилась стати моєю дружиною. І тим паче зрадів, що Мія не проти, що вона сама захотіла називати мене татом. Треба буде оформити документи, щоб я зміг її вдочерити, тоді все буде ідеально. Ми станемо повноцінною родиною. 

Все ніби нормалізовувалось. Хоча, дещо мене все ще хвилювало. За приємними турботами я забув про проблему, яка нависала над братом. Можливо, варто порадитись з батьками? Хоча, якщо я розповім їм, брат може образитись. Що я, не дорослий, сам не розберусь?

Розберусь, ще й як. 

Я вирішив пошукати, як можна вирішити подібну проблему без зайвих клопотів.

Знайшов якесь детективне агентство, яке давало широкий спектр послуг. Треба було поїхати до брата і витягти його в те місце, щоб  він все розповів про тих людей. 

Але коли я приїхав до брата, його вдома не було. Я почав хвилюватись, бо того разу його сильно побили. 

Подзвонив йому, але він не відповідав. Він мав бути вдома після того, що трапилось, навряд би він пішов тусити з таким обличчям по вулиці. 

А коли я вже виходив з підʼїзду, на мій телефон подзвонили. Цей номер не визначався, і це мене одразу насторожило. 

Я прийняв виклик.

— Так, слухаю? 

Голос, який я почув, був якийсь механічний, ніби мій співрозмовник пропустив його через спеціальну програму. 

 — Слухай мене уважно!  — сказав він. — Якщо ти не відкличеш тих своїх детективів, буде погано твоїй жінці і її дитині! Ми уважно стежимо за кожним вашим кроком, і це не жарти! Також прослуховуємо телефонні розмови, тому не здумай комусь повідомляти про цю розмову! Просто припини своє розслідування — і всі залишаться живі і здорові! 

Бляха… Невже я запізнився? Ні, не може бути… Але ризикувати Діаною і малою я не міг.  З іншого боку, лишити брата самого? Це теж було неправильно… 

Я хотів щось відповісти, але в слухавці почулись короткі гудки. 

Ні, вони мене не залякають. Я не залишу брата. Як-не-як, він мій єдиний брат. 

Я все ж був серйозно налаштований. Треба поговорити з Діаною і порадитись, певно. 

Але лишити телефон в машині, чи щось таке. Якщо я лишу телефон в машині, вони не зможуть підслухати нашу розмову, так? 

Вирішив, що саме так і зроблю. 

Тому коли ми з Діаною цього дня після роботи поїхали за малою, я подумав залишити мобільний в машині і прогулятись з ними без нього. 

— Мамо, але я хочу їсти, може, підемо кудись до ресторану, а не гуляти? — запитала  Мія. 

— Ну, ми можемо зайти десь в парку, — відповів я. — Ходімо, — я поглянув на машину. — Пройдемось пішки. 

Але не встигли ми відійти і двадцяти метрів, як раптом почули, як зааволала сигналізація на моїй машині.

Ми обернулись і побачили, що від неї прямо на нас їхав самокатчик в кепці, шарфі і окулярах. Він ледь не збив Мію, але я встиг потягнути малу на себе.

Вона заплакала, обіймаючи мене.

 — Треба викликати поліцію! — вигукнула Олена, вже дістала телефон, але чоловік на самокаті зник, тож не було сенсу дзвонити, ми навіть  обличчя його не розгледіли. 

Сигналізація в машині продовжувала волати. Отже, це було щось типу попередження? Не вірю, що це було співпадіння, що той чоловік спочатку торкнувся машини, а потім ледь не збив нас.

Але я не міг лякати Діану і малу.

— Ходімо до машини, погляну, що там і відключу сигналізацію. 

Діана кивнула і взяла Мію за руку, та вже трохи заспокоїлася. І ми всі разом пішли до автівки. 

Коли я підійшов, то оглянув машину і побачив, що дві шини були проколоті. Отже, вони дійсно стежать за нами. 

Я зазирнув в машину і взяв мобільний. Там вже було повідомлення від Аноніма, яке я одразу прочитав: 

" Ти погано мене зрозумів? Наступного разу буде гірше! Носи телефон скрізь з собою!”...

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна, ви вводите тільки пошту і придумуєте пароль, або як в інших додатках, реєструєтесь прямо через фейсбук =) 

Якщо зареєструєтесь, будете завжди мати цю книгу під рукою, щоб читати щовечора) 

Також чекаю на коментарі!