37. Діана

Я намагалася працювати, не відволікаючись, і все ж, коли двері Данилового кабінету відчинилися, і Тетяна з’явилася на порозі, я підвела голову від компа і глянула на неї. Хтозна, що я шукала на її обличчі — сліди поцілунку, чи ще щось, що свідчило б, що вона Данилові небайдужа? 

Але вона виглядала не задоволеною, а, навпаки, роздратованою. 

 — Раджу тобі ще раз добре подумати! — кинула вона через плече до Данила. — Мій номер ти маєш. Якщо все ж  приймеш мою пропозицію — дзвони! А то на твоєму місці буде хтось інший! 

Потім вона поглянула на мене і сказала якось презирливо:

 — Йому завжди подобався такий простакуватий типаж, як ти,  але зважай, що такі дівчата швидко набридають… Чоловікам потрібна пристрасть і азарт, а не красива лялька, що тільки зазирає їм у рота і не має власного “я”! 

Данило вийшов з кабінету і поглянув на неї насуплено, схрестивши при цьому руки на грудях. 

— Таню, я все тобі сказав вже, ти чого і до Діани лізеш?

 — Просто захотілося дати їй дружню настанову! — з викликом відповіла вона.  — Щоб потім вона не говорила, що я її не попереджала… Бувайте, голуб’ята! 

З цими словами вона відчинила двері і вийшла з приймальні, а потім цокіт її каблучків став віддалятися, і я зітхнула з полегшенням. 

— Вибач за це шоу. Я не очікував, що доросла людина може таке викинути, — сказаав Данило дещо розгублено.

— Та все нормально, — я знизала плечима. — Ти їй відмовив, і тому вона все це влаштувала? 

— Ну, типу того, я сказав, що в мене є дівчина. Потім сказав, що це ти. А коли вона сказала, що ти "сіра мишка", я розізлився… І сказав, що співпраця з нею мене не цікавить, — відповів Данило. 

 — Ну, я, мабуть, і справді де в чому “сіра мишка2, — сказала я тихо. — Ніколи не вміла робити щось напоказ і йти по головах інших заради досягнення своєї мети..

— Навіть близько ні, — він похитав головою. — Ти дуже красива і привертаєш увагу навіть без якогось кричущого одягу чи жестів. 

 — Дякую, мені дуже приємно це чути, — я підійшла до нього ближче і обійняла. — Ти найкращий чоловік у світі, мені так пощастило, що ми зустрілися…

— Це мені пощастило… — він торкнувся губами моїх губ. — Я кохаю тебе…

Та цієї миті його мобільний різко задзвонив, і ми відсторонилися одне від одного, згадавши, що знаходимось у офісі, де щомиті може хтось увійти і побачити нас…

***

Зате коли ми вже забрали Мію з садочка і поїхали додому, мене гріла думка, що там ніхто не буде заважати, і ми зможемо сидіти поряд, розмовляти про все гна світі, сміятися разом, а потім я засну в його обіймах, і від цього на душі стало так тепло і затишно…

Але цій ідилічній картинці не судилося втілитись у життя, принаймні одразу після нашого повернення, бо ми побачили, що клітка Юрі порожня. Він якось розігнув гратки на ній і вибрався назовні. 

 — Раптом ми його не знайдемо? — зажурилась Мія. — Квартира така велика….

— Та куди він подінеться… Їсти захоче — прийде. Не буде ж весь час ховатися. Це якщо не знайдемо. Але я думаю, що знайдемо, — відповів Данило. — Давай ми з тобою його пошукаємо, поки мама поставить вечерю…

Я пішла на кухню і якраз закінчила чистити картоплю, коли почула  сердитий голос Данила і поспішила до нього. Увійшовши до його кабінету, побачила, що Данило тримає в руці дріт від зарядки, який був обгризаний. А в кутку сидить наляканий Юрі, над яким Данило і нависає.

— Ти що зробив, гад малий? Я тебе зараз прибʼю!

Мія, яка спостерігала за цією картиною, стоячи трохи віддалік, підбінгла до Юрі і схопила його на руки. 

 — Не треба його бити! — вигукнула вона, притискаючи до себе кролика, і я побачила, як в її очах уже закипають сльози… 

***

гортай далі, там продовження ------------>