35. Діана

Я з нетерпінням чекала дзвінка від Данила, і він дійсно незабаром передзвонив. 

 — Ну що, як там твій брат? — запитала в нього. 

— Не дуже добре, — він зітхнув. — Його конкретно побили… Ми зараз в лікарні. Ну, кажуть нічого серйозного для здоровʼя, але ніс зламаний.

 — Може, треба заявити в поліцію? Він знає, хто цке зробив? — занепокоєно спитала я. — Ну, хоча б фоторобот скласти..

— Так, він знає, і він в якомусь сенсі сам винен… Дурень, блін,  але це не телефонна розмова, я скоро приїду розкажу тобі.

 — Добре. приїзди, ми з Мією чекатимемо…

Він дійсно не забарився. 

 — Ходімо снідати, — сказала я. — Бо через той дзвінок ти залишився голодним. 

— Ага, тільки по часу вже майже обід, — він невесело усміхнувся. — Уяви, брат грав в карти в якихось нелегальних казино, на гроші. На великі гроші, якщо бути точним.

 — Ясно, — я зітхнула. — І тепер з нього вибивають борги? З цим можна щось зробити? В поліцію, він, певно, категорично відмовляється йти? 

— Так, відмовляється, — Данило зітхнув. — Ну, я подзвонив своєму знайомому, приватному детективу. Дав йому, так би мовити, вихідні дані. Він подивиться і подумає, що можна зробити.

 — Так, це, мабуть, найкращий вихід…

В цей час до нас підбігла Мія з Юрі на руках. 

 — Знаєте, де він був? Заліз у шафу і там заснув, — сказала вона весело. — А я вже думала, що він вирушив у мандрівку кудись у Африку…

 — До Африки далеко добиратися, — всміхнулась я.  — Юрі ж у нас доволі ледачий для таких мандрівок, для нього максимум — це з вітальні у спальню подорожувати..

— В мене в квартирі в нього буде більше місця. І поверхи два там, — Данило погладив Юрі, який був на руках у Мії. — Але якщо він буде гризти мої зарядки… Я буду злитись, так і знайте.

  — О, він може гризти різні дроти, треба їх піднімати високо, — сказала Мія.  — Ну або Юрі доведеться сидіти в клітці…

 Коли я почула про переїзд, мимоволі затамувала подих. Так, я дуже хотіла б поселитися разом із Данилом, бути поруч із ним двадцять чотири години на добу. 

 — Якось вирішимо проблему з дротами, — усміхнулась я. — Головне, що ми всі будемо разом…

***

Після сніданку ми відвезли Мію в садочок, а самі поїхали на роботу. 

Я якраз заглибилася в роботу над документами, коли двері приймальні відчинились, і на порозі з’явилася ефектна білявка в дорогому діловому костюмі. 

 — Данило в себе? — запитала вона, навіть не привітавшись, що мене трохи напружило, як і те, що вона сказала це “Данило” досить фамільярно. Може, якась родичка? Але наче я не бачила її на вечері в його батьків…

 — Добрий день, так, він у себе, зараз я спитаю. чи він не зайнятий…

— Скажи, що прийшла Таня. Він одразу мене впустить. 

 — Так, зараз скажу, — я постукала в двері кабінету Данила, а потім увійшла досередини. 

 — Там прийшла якась Таня, вона так відрекомендувалася. без прізвища… Впустити її? — запитала в Данила. 

— Таня? Може, Сокіл? — припустив він. — А як вона виглядає? 

 — Така приваблива, довге біляве волосся, гарна фігура… — стала описувати я. — На вигляд років тридцять…

— Точно Сокіл, таки прийшла, а я думав, одгофамільці…  Так, впусти її…

Я кивнула, хоча мені й не подобалася ця Таня Сокіл, але зараз розпитувати про неї уло недоречно, вирішила, що запитаю вже коли ми будемо вдома. 

Повернулася до приймальні і запросила Таню увійти. 

 — Чому  так довго, не люблю чекати! — пирхнула вона і тут же, забувши про моє існування, увійшла до кабінету і зачинила за собою двері. 

Мені кортіло прикласти вухо до дверей і послухати. про що вони розмовлятимуть, але я не стала цього робити.  Натомість знову повернулася до своїх справ.  Тільки час від часу припиняла друкувати і мимоволі прислухалася до того, що відбувалося в кабінеті Данила. Але вони розмовляли так тихо, що я нічого не чула. 

І все ж надто довго та Таня залишалася з ним наодинці…

***

гортай далі, там продовження ------------>