34. Данило

Коли мала зайшла, я трохи розгубився, але майже одразу взяв себе в руки. Навіть сказав, що ми будемо жити разом. Ну, це дійсно був мій план. 

— Добре, зараз знайдемо, почекаєш нас там, у вітальні? Може, пошукай його сама трохи, ми прийдемо за пару хвилин? 

Мала кивнула і вийшла. Ми з Діаною перезирнулись.

— Думаєш, вона дійсно не проти, що ми з тобою разом? Тобто, вона не ревнує? Чи що там буває у дітей… Я б не хотів, щоб вона ревнувала. А ці заходи, може, вони з ревнощів? 

 — Я думаю, вона не знала, що ти тут… Мія дуже здивувалася, тебе побачивши, тож це точно не було ревнощами… ну. те, що вона увійшла сюди… Здається, ти їй подобаєшся, тож не думаю, що тобі потрібно хвилюватися…

— Це добре, — я усміхнувся. Подався вперед і торкнувся губами губ Діани, прикриваючи очі.

Але в цю мить мій телефон раптом задзвонив. Я насупився і взяв мобільний до рук. Побачив, що дзвонить брат. Після тієї нашої розмови я хвилювався про нього. Тож вирішив одразу відповісти, хоч і був з Діаною.

— Вибач, я маю відповісти, це брат, — я приклав телефон до вуха. — Алло, Дмитре? Що там в тебе, що ти так рано дзвониш?

Я все ж трохи злився, що він псує нам з Діаною ранок.

 — Даниле, мені погано, мене дуже побили, я помираю, — сказав він слабким голосом. 

— Бляха… Ти де зараз? — я одразу підхопився з ліжка і став швидко вдягатись. 

 — Вдома, але я не можу навіть встати… Мабуть у мене струс мозку… Ти ж не дав мені грошей, і до мене прямо додому заявилися ті мордовороти  вибивати борг…

— Я зараз приїду, — пробурмотів я і відбив виклик. — Діано, маю їхати до брата, його побили. Можливо, викличу туди чи то копів, чи то швидку. Хоча, він любить перебільшувати. Сподіваюсь, швидка таки не знадобиться. Бо інакше він би не мені дзвонив, а туди.

 — Добре, їдь, авжеж. Подзвониш мені потім, щоб я не хвилювалася? 

— Так, авжеж, — я чмокнув її в губи. — Дякую…

Коли вийшов з кімнати, мала запитала:

— Ти що, вже йдеш? А ловити Юрі… 

— Вибач, — я погладив її по голові. — Мені терміново треба поїхати, але ввечері ми побачимось, добре? А мама допоможе зловити кролика. 

 — Добре, приїзди, я покажу тобі малюнок, який намалювала, — кивнула вона. — І з Юрі пограєшся…

— Домовились… 

***

Я швидко завів машину і поїхав до брата. Щойно приїхав, почав стукати до його квартири, але він не відповідав. Тоді я смикнув ручку, двері виявились відчиненими. Хто ж, бляха, залишає відчинені двері, коли його побили? 

Я зачинив їх, зняв пальто і почав роззуватись.

— Хто там? — почув переляканий голос Дмитра з глибини квартири. 

— Я, а не твої переслідувачі, — гукнув у відповідь і якраз пішов вглиб квартири.

Коли зайшов у спальню, побачив, що брат лежить на ліжку, обмотавши мокрим рушником голову. Побачивши мене, він застогнав. Під оком в нього був фінгал, ще парочка були на шиї та обличчі. Губа була розбита, і ніс теж. 

 — Я вже думав, що вони мене вб’ють… — сказав він. 

Але прямо таки побитим до смерті він не виглядав. Хіба що ніс…

— Треба твій ніс перевірити на перелам, — я зітхнув. — Поїхали до лікарні. 

— Дякую, що приїхав, — скривився він. — От якби ти ще й погодився позичити мені ті гроші… Обіцяю, що скоро все віддам..

— Краще розкажи мені, кому ти винен. Що то за люди? Давай я допоможу встати і все ж поїдемо до лікарні. 

 — Добре, — він обережно підвівся і сів на ліжку. — То дуже небезпечні люди, тобі краще не зв’язуватися з ними, бо й з тобою може бути те саме, що зі мною…

— Треба заявити на них до поліції. У мене є знайомі в поліції. Навіть якщо ти щось їм заборгував, вони не мають переслідувати і бити тебе. Розказуй все по порядку…

***

гортай далі, там продовження ------------>