13. Діана

Здається, я втратила пильність, відповівши на дзвінок із садочка прямо при Данилові. Просто дуже хвилювалася за малу, а ще як почула, що вона побилась із іншою дівчинкою… Це було зовсім не схоже на мою доньку. 

 —  Ну, Настя теж була трохи не права, бо вона стала дражнити Мію, що в неї немає тата, хоча я просила дітей ніколи так не робити. Але Мія не мала б розпочинати бійку. скажіть, їй будь ласка, що в таких випадках варто все розповісти мені, і я залагоджу конфлікт, — поважним голосом сказала вихователька. 

 — Добре, я все їй поясню, вона більше не буде, — сказала я, сама себе відчуваючи як школярка, яку викликали в кабінет директора…

Тільки коли завершила розмову, до мене дійшло, що, певно, Данило вже зрозумів, що й до чого, з моїх слів це легко було зробити. Тож вирішила зізнатися. аби не нагромаджувати брехню. 

 — У мене є маленька донька, вона побилася з іншою дівчинкою в садочку. Та казала, що в Мії немає тата, і от вона й влаштувала розбірки… З одного боку, добре, що може за себе постояти, а з іншого — мені було дуже незручно слухати зауваження виховательки…

— Донька? — Данило виглядав трохи здивованим. — Ти не казала про це… 

— Так, — я понурилась. — Вибач, що не казала, мені кілька разів відмовляли на співбесіді, коли дізнавалися, що я мати-одиначка… А я так хотіла отримати цю роботу. До того ж, Мія ходить у садок, не хворіє, і якщо навіть захворіє, я попрошу няню з нею посидіти, роботі це не заважатиме…

— Тобто той хлопець, якого я бачив, ну… Він не її батько? — тут же уточнив Данило. 

— Звісно ні, — я усміхнулась. — Він дійсно мій сусід. А про хлопця я сказала… ну щоб ти не думав, що я маю на тебе якісь плани, тобто хочу одружити тебе на собі чи щось таке… З батьком Мії я не підтримую стосунків, — сказавши це, я ледь почервоніла. Але ж не розповім йому правду, це буде виглядати вкрай тупо…Щось я зовсім заплуталася в цій ситуації, вгрузла в обман, як у болото…

— Хочеш, я підвезу тебе? Ну, до садка, — запропонував Данило. Він все ще виглядав трохи розгубленим, але в цьому навіть було щось миле. 

 — А тобі буде зручно? — я відчула ще більше хвилювання.  — Може, в тебе якісь інші плани…

— Ні, нормально все, — він похитав головою. — Тим паче, там конфлікт через те, що в неї немає батька? Я можу з тобою її забрати. А що. Ти ж граєш мою дівчину, я теж маю грати твого хлопця, як слід. Ясно, що це не батько все ж, але хай ті діти побачать, що її забирає не тільки мама. 

— Добре… — сказала я не дуже впевнено.  — А що мені сказати Мії? Що я не насправді твоя дівчина, а це лише гра? 

— Ну, не знаю, вона може потім проговоритись десь, все ж, вона дитина, скільки їй років? 

 — П’ять… Отже, ми будемо перед нею теж грати роль пари?

— Не знаю, це твоя дитина, тож вирішувати, певно, тобі… — сказав Данило замислено. 

 — Ну, це тебе ні до чого не зобов’язує, -одразу поспішила запевнити я. 

— Та все нормально, чому ти так нервуєш? — він усміхнувся. — Поїхали швидше, певно, твоя мала чекає.

***

Коли ми приїхали до дитсадка, я відчувала, що моє серце мало не вистрибує з грудей. Діти якраз гралися на вулиці. Я одразу побачила Мію. Вона повернула голову у наш бік і завмерла, потім повільно підійшла до мене. 

 — Привіт, — сказала я, обіймаючи її. — Ти як? 

 — Добре, — вона поглянула на Данила. — А це хто такий?

 — Це Данило, ми з ним разом працюємо, — сказала я. Потім згадала, що ми домовились і перед малою вдавати пару і додала. — І зустрічаємось. 

— У нього очі прямо як у мене, — вона уважно поглянула на нього. — Ти що, мій тато?...

***

гортай далі, там продовження ------------>