3. Діана

Я аж власним вухам не повірила, подумала, що Данило жартує. Він мене зовсім не впізнав і пропонує таке… 

 — Не думаю, що це гарна ідея… Я не люблю брехати… До того ж я вас практично не знаю, як я можу бути вашою нареченою! 

— А що тут знати? Ну посидимо обіймаючись, за руку тебе візьму! — не здавався він. — Чого тут такого? 

Я відвела погляд. У моїй душі зараз було таке сум’яття, що я не могла зібрати слів докупи. Якби я знала, що моїм новим шефом виявиться чоловік, у якого я була закохана в студентські роки, але він на мене зовсім не звертав уваги, бо я була тоді “сіренькою мишкою”, а він душею компанії, до того ж, у нього була дівчина… І що та новорічна ніч, яку ми зустрічали в  одній компанії (він був старшим братом моєї однокурсниці Олени і його дівчина теж навчалася в нашому універі), призведе до того, що все моє життя так сильно зміниться…

Хоча, судячи по всьому, він мене не впізнав, ну, я змінилася за той час, тоді я носила окуляри, а зараз в мене контактні лінзи, зачіска інша, колір волосся… І все одно — грати роль його дівчини, це було якось надто небезпечно… Не впізнав зараз, то може впізнати будь-якої миті. Або його сестра мене впізнає…

Хоча з іншого боку, що могло бути поганого в тому, що мене впізнають? Певно, я не хотіла, щоб хтось дізнався, що Данило — батько моєї доньки. Я не хотіла бути від когось залежною, ну, і, звісно, не хотіла, щоб його рідні вважали, що я спеціально прийшла працювати в його компанію, щоб потім вимагати аліменти або ще щось замислювати проти нього. 

Мені це було не потрібно. Якби я знала, що зустріну тут саме його, то обходила б цей офіс десятою дорогою! 

 — Просто не хочу, — вперто сказала я. — У мене є хлопець, йому це не сподобається! 

Сама не знаю, чому я це ляпнула, бо нікого в мене не було. Але подумала, що так Данило, нарешті відчепиться від мене зі своїми пропозиціями..

— Хлопець? — здивувався він. — Блін, ти вже сказала моїй мамі, що ти зі мною. 

 — То я з несподіванки, — буркнула я.  — Ну, щоб вас не підвести, я ж не знала, що вона запросить нас у гості… Може, ви скажете, що ми розійшлися, та й по всьому? 

— Ну ні, тоді вона мене знову буде з кимось сватати, — він закотив очі. — А я ненавиджу всі ці сватання, нудить вже від них, — він показав двома пальцями на язик, відкривши рота, це було кумедно і я не втрималась і усміхнулась.

 — Ну, якщо це прямо дуже необхідно, то я можу прикинутися вашою нареченою, але лише один раз. А потім вигадаєте щось, зрештою, це ваші родичі, ви краще їх знаєте… Скажете, що я розбила вам серце і тепер ви збираєтесь піти в монастир, наприклад…

— Я дуже схожий на того, хто піде в монастир через жінку? — він вигнув брову. 

 — Не схожий, — я мимоволі усміхнулась.  — Але ви й не схожі на того, кого хтось може змусити зустрічатися з дівчиною, яка вам не подобається…

— Ти не знаєш мою матір, — він закотив очі. — Вона спить і бачить, як би мене одружити. І це все дуже відволікає мене від важливіших справ.

 — Ну, я, побачивши її, вірю, що все так і є. Але ж не можна увесь час прикидатися… Обман рано чи пізно випливає назовні…

— Ну може… Добре, давай хоча б один раз, як ти і хочеш. А потім "розійдемось" друзями і ти лишишся працювати на фірмі.

 — Тоді я згодна, — кивнула я. Дивилась на нього і думала, що він майже не змінився, може став більш мужнім на вигляд, але був таким же веселим і привабливим, як тоді, коли ми вперше познайомились. Я тоді зовсім втратила голову від нього, і зараз мені було трохи сумно, що він мене не впізнав. Але, мабутьт, це й на краще. Так я зможу залишитися тут працювати, бо якби він мене впізнав, мені б довелося залишити роботу, а з грошима зараз туго…

— Той благодійний вечір вже завтра. У тебе є вечірня сукня? — тут же перейшов він до справи. А хоча навіть якщо є… Давай куплю тобі ще одну. І вона залишиться тобі бонусом. 

Я розгублено дивилась на нього. Незручно було, щоб Данило щось мені купував. але вечірньої сукні в мене не було, я ж нікуди не ходила після народження Мії. 

 — Ну хіба щось не дуже дороге… — промовила зрештою….

привіт, якщо книга подобається поставте їй сердечко)