Шість років тому

Наталя уважно спостерігала, як вітер за вікном колихав її куртку. Хмари на небі пливли швидко, сонце то ховалося, то знову вигулькувало. Якщо вірити старенькому барометру, на дощ надії не лишалося. Хитрість провалювалася з тріском.

Все у дівчини у школі складалося добре. Окрім взаємин з математикою. Навіть фізику всіма правдами й неправдами завжди примудрялася закрити зі слабенькою «десяткою», а «цариця наук» голову схиляти не поспішала. От і цього разу вирішила завдати нищівного удару черговою контрольною, до якої як не готуйся, а на достойний бал не напишеш.

Все, що Наталі спало на думку — «випадково» впасти до глибокої калюжі, аби куртку довелося прати. Ольга Степанівна не випустить онуку з дому без верхнього одягу. А там осінь, холод, вологість — не встигне висохнути…

Але в погоди свої плани: після тижня злив вирішила подарувати сухі та сонячні вихідні.

— Іди, іди, дощику, — бубніла собі під ніс, — зварю тобі борщику…

Згадався мольфар Юра [1] з повісті, яку нещодавно читали на уроках української літератури. От би вміти провертати схожі трюки!

— Нащо тобі той дощ? — здивувалася бабуся. — Ти ж без упину бурчала, що холодно і взуття брудниться.

— Ой, та то я просто задумалася.

— Знаю я, про що ти задумалася, — бабуся по-доброму захихотіла. — Та нічого не вийде.

— Ммм?..

— Фокус з курткою. Думаєш, я така дурна, що не здогадалася? Та бачиш, навіть природа тобі натякає, що хитрувати не варто.

— А погоду можна й підправити, — вилетіло з Наталчиних вуст швидше, аніж вона зрозуміла, що каже. Та ще й таким холодним тоном, від якого аж самій морозно стало.

Знову це дивне відчуття. Ніби хтось чужий увірвався до голови й паразитує у думках. Та раніше «гість» не дозволяв собі ще й говорити. Погляд дівчини заметався кімнатою, уникаючи сутички з очима Ольги Степанівни, яка миттєво розгубила веселий настрій.

— Повтори?

— Кажу, що як я захочу, то не просто дощ пуститься, — «гість» не збирався замовкати, — злива пуститься така, що річка з берегів вийде.

В кімнаті потемніло — небо затягло темними хмарами, такими тяжкими, що здавалося, ось-ось обваляться й придушать собою цілий світ. Наталю паралізувало від усвідомлення того, що це вона накоїла. Дівчина сподівалася на рятівну ласку бабусі, хотіла кинутися в її обійми й благати, аби допомогла, зупинила те, що коїться за вікном. Вона ж мудра, все знає. Мусить і від цього мати управу…  

Та Ольга Степанівна не відповіла на німе благання онучки:

— Ах ти ж погань! — тиша, що досягла точки кипіння, вибухнула дзвінким ляпасом.

Бабуся.

Це зробила бабуся?

Защеміло. Але не почервоніле обличчя, а щось всередині. Такого болю Наталя раніше не знала. Однак він вивів її з заціпеніння. Дівчина підірвалася і кинулася тікати. Ольга Степанівна помчала за нею. Вони вибігли під зливу. Бабуся відламала довгу гілку від дерева біля дому та одразу ж випробувала її на спині дівчини. Ще кілька болючих ударів наздогнали її, поки вона тікала до сараю, де й забарикадувалася.

Наталя розпласталася на брудній підлозі. Сльози, відчай, розчарування та абсолютне нерозуміння душили, аж поки змучена дівчина не провалилася у сон. В останню мить перед провалом у темряву привиділася згорблена постать незнайомої старої. Вона похитала головою, прицмокуючи, та розвіялася, немов пісок.

* * *

Снилося, як бабуся лагідно гладить по волоссю та примовляє:

— Прокидайся, онучко, вже ранок.

Від цього видіння не хотілося повертатися до реальності, але прокинутися таки довелося. Тіло ломило після ночі в холоді, на твердій підлозі. А голос бабусі виявився справжнім. Вона прохала онуку вийти.

— Ти не достатньо мене вчора побила?

— Я не мала так чинити… Але… хочу пояснити.

Наталя притулилася лівим боком до дверей:

— То пояснюй.

— Це тяжко отак, на словах. Краще покажу. Вийди, будь ласка, — голос бабусі знову звучав, як раніше, тепло й лагідно. — Можеш взяти дебелого дрючка, якщо не довіряєш мені. Там, на дровах, точно знайдеться підхожий.

Дівчина задумалася. Вона досі боялася. Але ж все життя в сараї не просидиш. Що буде, те буде. Палицю шукати не стала. Розуміла, що навіть після пережитого не зможе завдати шкоди бабусі.

Сонце хоч вже й зовсім не гріло, але по очах різонуло боляче. Ольга Степанівна одразу накинула онуці на спину стареньке пальто, яке тримала напоготові.

— Хоч би не захворіла… — бідкалася.

— То що ти хотіла показати? — запитала прохолодно, але в душі аж сальто від вдячності зробила.

— Ходімо, — кивнула головою на вулицю. — Ми на пагорбі. Подивишся, що коїться в тих, кому так не пощастило.

Йшли мовчки. Кожна думала про своє. Під ногами чвакало після зливи.

— Ого! — скрикнула Наталя, коли побачила будинки, які підтопило так, що люди у власних дворах бродили у воді майже по коліна. — Це… Невже це через мене?