Дівчинка лежала на густій соковитій траві та вдивлялася у небо. Вона обожнювала дні, коли по ньому повільно плавали пухкі білі хмаринки. Бабуся Оля якось навчила забавки — вишукувати серед них силуети тварин. Це виявилося таким захопливим заняттям, що Наталочка могла годинами отак губити погляд в блакиті та вигадувати історії про відшуканих небесних мешканців.
«О, а от оцей кролик майже ідеальний, — думала собі. — Йому б лише вушко отут додати…».
Підняла руку та провела пальцем, уявляючи, як торкається до хмари та витягує її в тому місці, де тварині не вистачало вуха. І раптом вона почала змінюватися. Дівчинка аж очі долонями прикрила від несподіванки.
— Так не буває!
Та коли Наталка прибрала руки від обличчя, кролик з двома вухами досі поволі плив небом. Аби впевнитися, що це не збіг, спробувала покращити ще кілька небесних звірів. І дійсно, вони покірно змінювали форму.
— Ваа! Треба бабусі розповісти!
«А якщо вона подумає, що я вигадую, а показати не вийде?», — здалося, що цю думку в голову вклав хтось інший. Але от такого точно не буває!
Втім, про дивовижне відкриття дівчинка так і не розповіла нікому.