П'ятнадцять років тому

Жінка забилася в куток між стільцем і шафою та обхопила зігнуті ноги руками. Від нігтів на шкірі лишалися доріжки півмісяців, але вона того навіть не помічала.

На широкому ліжку солодко спала п’ятирічна Наталка, а біля неї покоїлося розтерзане тіло собаки. Простирадло всотувало в себе ще теплу кров. Ось-ось червоні плями дотягнуться до кінчика, що звисає над підлогою, і з нього впаде перша крапля.

Три роки тому подібне вже було. Вони знайшли на порозі задубіле тіло кота. Щоправда, над ним так не познущалися, як над псом. Тоді жінка відмовилася пов’язувати це із власною донечкою, щоб там її забобонна мати не думала:

— А я попереджала, що народжувати нагуляне дитя — кепська ідея.

— Так сказала, наче сама мене не нагуляла. Цю сімейну традицію ще бабуся започаткувала.

Ольга Степанівна після того випадку серйозно взялася за всякі магічні штучки. Бігала до ворожок, завішувала будинок амулетами, поїла онуку відварами та ще й почепила величезне дзеркало напроти ліжечка Наталочки.

Та ось дівчинка випадково заснула в іншій кімнаті й от що сталося…

— Чого ти розсілася? Треба все прибрати до того, як дитина прокинеться. Налякається ж!

— Дитина? А воно дитина взагалі?! Подивися, що накоїла, — жінка вхопилася за руку Ольги Степанівни, але та її долоню одразу відкинула. — А спить, ніби мертва. Взагалі нічого не чує.

— Ммм… Закінчилося твоє материнство, так? Тепер боїшся власної доньки?

— А як не боятися? — прошепотіла. — Подивися, — кивнула на ліжко, — а що як наступного разу на місці собаки опинюся я або ти?

— Не опинишся, якщо робитимеш, як я кажу, — мати присіла, погладила доньку по голові й заправила пасма за вуха. — Нам треба лишатися сильними, — Ольга Степанівна допомогла заплаканій жінці підвестися.

Зробила кілька хитких кроків на задерев’янілих ногах. Простягнула руки до Наталочки, але та раптом ледь помітно поворухнулася. Серце завмерло. Жінка позадкувала:

— Ні, я не можу…

Вибігла з дому в нічній сорочці. Геть з будинку, двору, села…