Епілог

Літо у Відні було теплим, легким, з ароматом жасмину у повітрі. Сонце сипалося крізь білі гардини, а десь у глибині квартири лунав сміх. Наш сміх. Нашої дитини.

Ігор підкинув Софійку вгору, і вона весело засміялась, розкинувши рученята. У її очах світився весь світ. А в його — любов, така глибока, що мені хотілося зупинити час.

Ми жили в будинку з черепичним дахом на тихій вулиці недалеко від центру. Поряд — жила Лера. Так, моя Лера. Вона вийшла заміж за австрійського архітектора й переїхала до Відня, як ми і жартували в студентські роки. Тепер ми щонеділі пили каву разом, наші діти гралися на подвір’ї, а ми — усе так само були тими жінками, що мріяли про велике, щире життя.

Я дописала книгу. Першу. Потім — ще дві. Вони стали бестселерами, але найважливішим для мене було не це. А те, що я більше не боялася говорити правду. І жити нею.

Мій тато... Він став іншим. Не одразу. Не раптово. Але як вода, що точить камінь — любов, пробачення, час зробили своє. Він приїжджає до нас, грається з онукою, дарує їй дерев’яні іграшки й читає вголос казки. Він навчився питати «як ти?» не з позиції сили, а з турботою. І я навчилася відповідати без болю.

Ігор став для Софійки всім — героєм, опорою, світом. І для мене він залишився тим самим: людиною, яку я обрала у дощовий день і яка обрала мене на все життя.

Я іноді озираюсь назад — не з жалем, а з подякою. Бо все, що ми пройшли, було потрібно. Щоб дійти сюди. Де є ми. Є спокій. Є майбутнє.

І коли я сідаю писати нову книгу — я знаю: це вже не втеча.

Це — повернення додому.