Епілог

Літо у Відні видалося неймовірно теплим, легким, із густим і солодким ароматом квітучого жасмину в повітрі. Яскраве сонце м'якими золотими смугами сипалося крізь тонкі білі гардини на паркет, а десь у глибині нашої просторої квартири лунав дзвінкий, безтурботний сміх. Наш спільний сміх. Сміх нашої маленької дитини.

Ігор високо підкинув Софійку вгору, і вона весело, на весь дім засміялась, сміливо розкинувши в сторони свої крихітні рученята. У її великих темних очах зараз, здавалося, світився весь цей величезний світ. А в його погляді панувала така безмежна, глибока чоловіча любов, що мені в цю хвилину понад усе на світі хотілося просто зупинити час і закарбувати цей момент назавжди.

Ми нарешті облаштували своє життя в затишному будинку з красивим черепичним дахом на дуже тихій, зеленій вулиці недалеко від самого центру міста. А зовсім поряд, буквально на сусідній вулиці, тепер жила Лера. Так, моя незмінна, вірна Лера. Вона таки вийшла заміж за талановитого австрійського архітектора й остаточно переїхала жити до Відня — точнісінько так, як ми колись весело й наївно жартували в наших тісних студентських гуртожитках під час сесій. Тепер ми щонеділі традиційно пили запашну каву разом на терасі, наші діти галасливо гралися на затишному подвір’ї, а ми — усе так само залишалися тими жінками, які колись присяглися мріяти виключно про велике, чесне й щире життя.

Я нарешті повністю дописала ту саму першу книгу. А потім, на одному подиху — ще дві наступні. Вони несподівано для мене самої стали справжніми європейськими бестселерами, але найважливішим і найціннішим для мене було зовсім не визнання критиків чи гонорари. Найголовнішим стало те, що я більше ніколи в житті не боялася говорити вголос свою правду. І, що ще важливіше, навчилася жити цією правдою щодня.

Мій тато... Він теж став абсолютно іншим чоловіком. Це відбулося далеко не одразу і зовсім не раптово. Але як м'яка вода роками невпинно точить найтвердіший камінь — так наша щира любов, моє вистраждане пробачення та невблаганний час зрештою зробили свою дивовижну справу. Він тепер регулярно приїжджає до нас у гості, годинами з усмішкою грається на килимі з маленькою онукою, дарує їй красиві екологічні дерев’яні іграшки й дуже ніжно, з виразом читає їй вголос старі дитячі казки. Він нарешті навчився щиро питати в мене по телефону «як ти, донько?» не з колишньої грізної позиції всесильного контролю й сили, а зі справжньою, теплою батьківською турботою. І я теж нарешті навчилася відповідати йому абсолютно без колишнього болю чи страху в серці.

Ігор став для нашої Софійки буквально всім у цьому житті — її головним супергероєм, надійною кам'яною опорою та цілим неосяжним світом. А для мене він назавжди залишився точно тим самим чоловіком: людиною, яку я колись сміливо й відчайдушно обрала у той далекий дощовий день і яка так само усвідомлено обрала мене одну на все наше спільне життя.

Я іноді сідаю біля вікна й спокійно озираюсь далеко назад, у наше важке минуле — але дивлюся туди вже без жодної краплі жалю чи гіркоти, а виключно з величезною внутрішньою подякою долі. Бо абсолютно все, через що нам довелося пройти, кожен шрам і кожна сльоза — усе це було нам обом життєво необхідно. Щоб зрештою дійти саме сюди. У цю точку нашого всесвіту, де є ми. Де є омріяний, монолітний спокій. Де є наше впевнене завтра.

І тепер, коли я щовечора сідаю за стіл, щоб писати свою нову книгу — я чітко знаю кожним ударом свого серця: вся ця творчість більше не є моєю панічною втечею від реальності.

Це — моє омріяне, остаточне повернення додому.