Глава пʼятдесят восьма

Минуло кілька тижнів. Справжня, тепла весна на вулицях Відня нарешті остаточно розтопила залишки зимових снігів. Ми з Ігорем просто насолоджувалися звичайними людськими речами — довгими прогулянками вздовж паркових алей, ароматною ранковою кавою на терасі й тією дивовижною тишею, яка більше ні хвилини не здавалася нам напруженою чи загрозливою. І саме в цій нашій новій, такій ламкій і крихкій гармонії знову несподівано прийшла звістка з минулого.

У нашій поштовій скриньці лежав білий конверт абсолютно без зворотної адреси. Але мені не потрібні були підписи, я одразу впізнала цей почерк. Він був чіткий, гострий, трохи нахилений вправо. Точнісінько такий самий, як на рідкісних вітальних листівках із мого далекого дитинства.

Я не поспішала миттєво відкривати його. Довго сиділа з ним у руках на балконі, затишно обгорнута теплим пледом, поки Ігор на кухні готував для нас сніданок. Коли ж таки наважилася й обережно розгорнула цупкий папір — побачила одне-єдине слово на самому початку сторінки, написане окремим рядком: «Пробач».

Решта цього короткого листа була написана стисло, але дивовижно щиро. У цих рядках більше не було колишнього батьківського пафосу, не було прихованих дорікань чи звичних ультиматумів олігарха. Лише тиха, спокійна розповідь про те, як він тепер майже не спить ночами через хворобу, як часто ходить на самоті до старої каплиці (він згадав саме ту саму готичну каплицю з мого сну), і як годинами дивиться на стару фотографію моєї покійної мами, відчайдушно шукаючи в її очах відповіді на свої запитання. Він писав:

«Я так і не зміг стати для тебе тим батьком, якого ти насправді заслуговувала всі ці роки, Марто. Але якщо в твоїй пораненій душі лишилась хоч одна маленька крапля колишньої довіри до мене — прошу тебе, донько, дозволь мені спробувати ще один раз. Просто зустрітись. Абсолютно без жодних моїх умов. Без будь-яких взаємних очікувань. Лише поговорити. Як двоє рівних, дорослих людей. Як двоє, що просто не встигли вчасно пробачити один одному до самого кінця».

Я дуже довго нерухомо тримала цей білий аркуш у тремтячих руках. Потім повільно, збиваючись на подиху, прочитала його вголос Ігореві, який саме увійшов на балкон. Він нічого не сказав у відповідь, не став аналізувати мотиви Орлика чи шукати підступ. Він просто мовчки сів поруч зі мною на плетене крісло й міцно, надійно взяв мене за руку.

І я в ту ж хвилину чітко знала — у нас із батьком обов'язково буде ще одна зустріч. І вона вже точно не буде про нашу колишню затяту боротьбу чи взаємне знищення. Вона буде — про наш останній спільний шанс.

Це віденське кафе було зовсім маленьке й непримітне. Затишний куточок на тихій, непроїзній вуличці, надійно схований від сторонніх очей між старою книжковою крамницею та майстернею з ремонту годинників. Я навмисно обрала саме його для нашої розмови — там усе навколо було дуже по-домашньому, пахло випічкою, стояли прості дерев’яні столи й лежали милі лавандові серветки. Тут не було місця для пафосу чи преси.

Батько запізнився всього на кілька хвилин. Коли він повільно увійшов крізь скляні двері, я миттєво підвелася зі свого місця — і зробила це зовсім не з почуття ввічливості, а просто для того, щоб краще, детальніше роздивитися його постать. Він дійсно неймовірно змінився за цей час. У його рухах і поставі не залишилося абсолютно нічого від тієї залізобетонної броні, яка в моєму дитинстві завжди здавалася мені абсолютно непробивною. Тепер перед собою я бачила лише глибоку, всеосяжну втому. Просту людську, живу втому старіючого чоловіка.

Ми мовчки сіли навпроти одне одного. Я одразу помітила, як його великі, колись владні пальці судорожно стискають гаряче горнятко з чорною кавою, ніби намагаючись зігрітися. Він підняв голову й уважно подивився на мене — і в його темних очах уперше за всі мої роки не було нічого, крім чистого, оголеного душевного болю.

— Я за ці тижні дуже багато думав, Марто. Постійно думав про все те, чого я так і не зробив для тебе за життя. І про те, що саме я зробив не так, — його голос звучив глухо, майже по-старечому. — І щоразу у своїх думках я доходив лише до одного-єдиного висновку: я просто до божевілля боявся тебе втратити після смерті дружини. І саме через цей свій панічний страх і тотальний контроль — я тебе зрештою й втратив.

Я мовчала. Я просто спокійно слухала його, не перебиваючи. І почувалася в цей момент уперше в житті — не як маленька налякана донька, яка змушена виправдовуватися за свій бунт перед грізним батьком. А як доросла, впевнена в собі жінка, яка має повне право бути почутою.

— Я був неймовірно злий на тебе, коли ти тоді втекла й пішла за цим бійцем, — продовжив він, важко підбираючи слова. — Але вся ця моя лють і замовні статті в газетах — то була всього лише захисна обгортка. Насправді я був просто... повністю спустошений зсередини. І знаєш, Марто, зламала мене тоді зовсім не твоя зухвала втеча як така. Мені випалило душу те, що ти в критичний момент свідомо обрала не мене, свого батька, а його, абсолютно чужого чоловіка, — він раптово безсило затулив своє обличчя обома руками. І знову з-під його пальців проглянули сльози. Але цього разу я не відвернулася й не відчула колишнього бажання захиститися.

— Тату... — тихо, майже пошепки промовила я через стіл. — Я тоді насправді взагалі не тікала від тебе як від особистості. Я просто з усіх сил бігла до самої себе. Рятувала свою душу. І бігла до того єдиного чоловіка, який щиро любить мене такою, якою я є насправді, без моїх мільйонів та зв'язків. Я б понад усе на світі хотіла, щоб ти зміг зрозуміти цю просту істину ще тоді, у нашому домі. Але я неймовірно рада, що ти нарешті зміг повноцінно зрозуміти це тепер.