Глава пʼятдесят сьома

Я не очікувала побачити його номер знову. Але він написав.

«Я прилетів. У Відні. Якщо захочеш — поговоримо. Без преси. Без людей. Просто ти і я.»

Я перечитувала ці слова кілька разів. Ігор сидів поруч, переглядав документи, коли я повільно простягнула йому телефон.

— Це він?

Я кивнула. Думки гули, мов вулик.

— Ти хочеш зустрітись? — тихо запитав Ігор.

Я зітхнула. Поглянула у вікно, де гілки дерев тремтіли під весняним вітром.

— Я не знаю, чого він хоче. Але... хочу подивитися йому в очі. Останній раз. Без страху.

Ігор узяв мою руку. Стиснув. Ніжно, але впевнено.

— Тоді я буду поруч. Навіть якщо лише в тіні.

Ми домовились зустрітись у маленькому ресторанчику на околиці Відня. Там було тихо, засклені стіни виходили на парк. І я чомусь відчула, що це місце — не про конфлікт. А про правду.

Батько прийшов перший. Сидів за столиком у темно-синьому пальті. Його руки лежали на столі. Обличчя було суворе. Очі — колючі. Але не агресивні.

Ігор вийшов перший, залишивши мене саму пройти до столу. Я йшла повільно. Ніби кожен крок був відлунням років, які стояли між нами.

— Привіт, — сказала я.

— Сідай, — відповів він. Без емоцій.

Ми говорили сухо. Без істерик. Без обіймів. Але між рядками — хтось кричав. Минуле. Втрати. Розчарування.

— То це... твоє життя тепер? — кинув він. — Письменництво. Він. Все це — заміна? Покинути університет? Перевестись на заочне?

— Ні. Це — вибір.

Він хмикнув. Довго дивився на мене. Потім — у бік вікна.

— Я думав, що зламаю тебе. А ти — мовчки встала і пішла. Я не розумію тебе, Марто.

— І не мусиш, — тихо відповіла я. — Але можеш прийняти. Якщо хочеш.

Він не відповів. Лише подивився на мене довго. І щось у його погляді було вже іншим. Не зломленим. Але втомленим.

Він пішов. Просто підвівся й пішов, не сказавши «до побачення». За ним зачинилися двері, а я ще довго сиділа, не рухаючись.

Ігор з’явився через хвилину. Сів навпроти. Його погляд був м’який.

— Як ти?

— Наче порожнеча всередині. Але водночас — звільнення.

Я не стримала сліз. Ігор подав серветку, не сказавши жодного слова. Лише чекав, поки я видихну.

— Я не знаю, що це було. Мир? Кінець? Перерва? — прошепотіла я.

— Це був крок. І він був твій.

Тієї ночі я довго не могла заснути. А потім, коли вже лежала, торкнулася руки Ігоря й сказала:

— Можливо, ми більше ніколи не побачимось із ним. Але вперше... я не боюсь.

* * *

Наступного дня я довго сиділа на балконі з чашкою кави, вдивляючись у небо. Порожнє крісло в ресторані було не просто символом. Воно стало знаком того, що нарешті настав момент обирати не між минулим і майбутнім — а між тишею й боротьбою.

І я обирала тишу.

Ігор підійшов тихо, сів поруч. Його присутність — мій дім.

— Я думаю, він хотів попрощатися, — прошепотіла я.

— Але не з тобою. А з власним уявленням про тебе, — відповів Ігор. — І це важливо. Бо тепер ти вільна від того образу.

Я усміхнулась. Тепло, щиро. Обійняла його за руку.

— Ти поруч був завжди. Навіть коли я не знала, куди йду.

— Бо ти — мій вибір. І я обираю тебе щодня. Навіть у найтяжчі миті.

Ми мовчали, слухаючи, як місто дихає весною. І в цьому диханні — я чула своє ім’я.

Марта. 

Без прізвищ. Без тягарів. Просто — я.

І було добре.