Глава пʼятдесят сьома

Я не очікувала побачити його номер знову так швидко, тим паче після того важкого відеодзвінка. Але екран знову спалахнув коротким текстовим повідомленням з України.

«Я прилетів. У Відні. Якщо захочеш — поговоримо. Без преси. Без людей. Просто ти і я.»

Я перечитувала ці короткі слова кілька разів поспіль, відчуваючи, як усередині все знову завмирає в дивному очікуванні. Ігор сидів поруч на дивані, зосереджено переглядаючи якісь робочі документи, коли я повільно, затамувавши подих, простягнула йому свій телефон.

— Це він? — тихо запитав він.

Я лише мовчки кивнула у відповідь. Думки в моїй голові гули, мов розтривожений бджолиний вулик.

— Ти справді хочеш із ним зустрітись? — так само тихо, без жодного тиску чи засудження додав Ігор.

Я важко зітхнула, переводячи погляд на велике вікно, де тонкі гілки дерев помітно тремтіли під першим свіжим весняним вітром.

— Я щиро не знаю, чого саме він тепер хоче від мене, Ігорю. Але... я дуже хочу подивитися йому в очі. Хочу зробити це в один останній раз. Абсолютно без колишнього страху й тремтіння в колінах.

Він обережно взяв мою руку в свою гарячу долоню й міцно стиснув її. Ніжно, але неймовірно впевнено.

— Тоді я обов'язково буду поруч із тобою, Мартусю. Навіть якщо мені доведеться весь цей час залишатися лише в тіні.

Ми домовились зустрітись у затишному маленькому ресторанчику на самій околиці Відня. Там панувала дивовижна тиша, а великі засклені стіни закладу виходили прямо на старий зелений парк. Коли ми під'їхали туди, я чомусь одразу підсвідомо відчула, що це місце — зовсім не про новий гучний конфлікт чи чергові звинувачення. Воно було про нашу фінальну, оголену правду.

Батько прийшов туди першим. Він уже сидів за кутовим столиком у своєму звичному строгому темно-синьому пальті. Його великі руки нерухомо лежали на скатертині. Обличчя, як і завжди, залишалося суворим, а темні очі здавалися колючими. Але в них більше не було тієї колишньої, руйнівної агресії, яка колись так сильно лякала мене в дитинстві.

Ігор упевнено вийшов із машини першим, обережно відчинив мені двері й залишив мене саму пройти всередину залу до столу. Я йшла повільно, наче кожен мій крок по дерев'яній підлозі ресторану був справжнім гучним відлунням усіх тих довгих, болісних років, які так глухо стояли між нами.

— Привіт, тату, — тихо сказала я, зупинившись поруч.

— Сідай, Марто, — спокійно відповів він. Без зайвих емоцій у голосі.

Ми розмовляли з ним дивовижно сухо. Без театральних істерик, без пафосних взаємних звинувачень чи несподіваних слізних обіймів. Але між нашими короткими, вивіреними рядками в повітрі ніби хтось невидимий відчайдушно й голосно кричав. Кричало наше важке спільне минуле. Наші страшні втрати. Моя покійна мама. Усі наші взаємні розчарування.

— То це... і є все твоє теперішнє життя, про яке ти так голосно заявляла? — раптом звичним тоном кинув він, обводячи поглядом зал. — Якесь письменництво. Він. Все це безглузде приховування — це твоя заміна нормальному майбутньому? Повністю кинути престижний університет? Перевестись на це дурне заочне навчання?

— Ні, тату. Це не заміна. Це мій особистий, дорослий вибір, — твердо відповіла я, дивлячись йому прямо в зіниці.

Він коротко хмикнув у відповідь. Дуже довго й пильно дивився на мене, ніби намагався розгледіти в моїх рисах когось іншого. Потім повільно перевів свій втомлений погляд у бік великого вікна на парк.

— Я до останнього щиро думав, що зможу зламати твою волю, Марто. Що ти приповзеш назад. А ти... просто мовчки встала, зібрала речі й пішла геть. Я, якщо чесно, зовсім не розумію тебе, донько.

— І ти більше не мусиш мене розуміти, тату, — так само тихо, але з глибоким миром відповіла я. — Але ти все ще можеш просто прийняти мене такою. Якщо, звісно, сам цього хочеш.

Він нічого не відповів мені на це. Лише подивився на мене ще один довгий, безкінечний раз. І щось у його колючому погляді в цю мить стало вже зовсім іншим. Він не виглядав зломленим чи переможеним моїм Ігорем. Але він здавався неймовірно, смертельно втомленим від своєї вічної війни.

Він пішов так само раптово, як і з'явився. Просто мовчки підвівся з-за столу й швидко пішов до виходу, так і не сказавши мені банального «до побачення». За його спиною тихо зачинилися масивні скляні двері ресторану, а я ще дуже довго продовжувала сидіти на своєму стільці, не в силах навіть поворухнутися.

Ігор з’явився в залі буквально через хвилину. Він спокійно сів на порожнє крісло навпроти мене, і його темний погляд зараз був дивовижно м’яким і теплим.

— Як ти, Мартусю?

— Наче якась суцільна, дивна порожнеча зараз усередині, Ігорю... — прошепотіла я, відчуваючи, як по щоках раптово котяться гарячі сльози. — Але водночас я вперше відчуваю таке сильне, омріяне звільнення в грудях.

Я більше не намагалася стримувати свій плач. Ігор мовчки протягнув мені чисту серветку, не сказавши при цьому жодного зайвого слова. Він просто терпляче чекав поруч, міцно тримаючи мою руку під столом, поки я нарешті повністю видихну весь цей багаторічний біль.

— Я насправді навіть не знаю, що це взагалі таке зараз було між нами, Ігорю. Наш остаточний мир? Кінець усього? Чи просто чергова тимчасова перерва перед новою бурею? — прошепотіла я, витираючи очі.