Глава пʼятдесят шоста

Наступного ранку дзвінок прийшов о 10:12. Відеозв’язок. Знову — невідомий номер. Але я вже знала. Внутрішньо — відчула ще до того, як побачила його ініціали в повідомленні.

Ігор був поруч, коли я взяла телефон. Наші погляди зустрілись. Я не вимовила ні слова, лише ковтнула повітря й натиснула кнопку «прийняти». Камера розгорнулась.

Батько сидів у кабінеті. Той самий дерев’яний стіл, ті ж сірі стіни. Але не той самий чоловік. Його плечі були опущені. Очі — глибокі, темні, мов осінні колодязі. І перше, що я подумала: він постарів. Сильно.

— Марто, — сказав він.

— Добрий день, тату, — відповіла я спокійно, хоча всередині все стискалося. Руки тримали телефон так, ніби той міг розсипатися.

Він мовчав кілька секунд. Просто дивився. І раптом я помітила, як тремтить його підборіддя. Ледь-ледь.

— Ти змінилась, — сказав він нарешті. — Ти... подорослішала. Голос інакший. Погляд інший.

— Тобі здалось. Я така ж, як була, — відповіла я. — А ти... ти хворий?

Він зітхнув. Відкинувся на спинку крісла, провів рукою по лобі.

— Так. Не смертельно, поки що. Але... не так, щоб це не відчувалося. Я іноді думаю, що це... наслідок. Не твоєї втечі. Моїх помилок.

Я не знала, як реагувати. Мовчала. Він продовжив:

— Я переглядав твій виступ. Слухав, що ти говориш. Іноді... бачив тебе з ним. З Ігорем. І знаєш, що відчував?

— Гнів? — запитала я.

— Спершу — так. А потім... ревнощі. Ти ніколи так не дивилася на мене. З довірою. Без страху. І я зрозумів: проблема не в ньому. А в тому, що я будував між нами стіну. Ще тоді, коли померла твоя мама. Я не знав, як бути батьком без неї.

Серце закалатало сильніше. Сльози підступили, але я не дозволила їм прорватись.

— Я не знала, що сказати, — прошепотіла я. — Все було ніби відрізане. Ми мовчали роками.

— Бо я боявся твоїх слів. І своїх теж. Але тепер… — він опустив очі. І в його голосі щось зламалося. — Я сам усе зруйнував.

Я дивилась на батька. Перший раз у житті — без страху. Без злості. Лише — з ясністю.

— Ти не демон, тату. Але ти зранив мене. Дуже глибоко. Я довго не могла це визнати. Але зараз можу. І пробачаю. Бо хочу йти далі. Але я не повернусь. Не відмовлюся від Ігоря. Не відмовлюся від себе.

— А якщо я попрошу тебе?.. — його голос зірвався. — Попросив би, як батько, не як олігарх, не як чоловік з газет.

Я похитала головою. Повільно. Рішуче.

— Я щаслива. І ти не зміниш цього.

Тиша. А потім — він плаче. Сидить, опустивши голову, й труситься від беззвучного болю. Я не зупиняю його. І не кажу нічого більше.

Просто кладу слухавку. Повільно. Без гніву. Лише з миром.

Ігор підходить, обіймає. Я хитаю головою — не з відчаю, а з розуміння. Все стало на свої місця. Нарешті.

* * *

Після дзвінка світ змінився. Не кардинально — лише в середині. Наче хтось прибрав важкий камінь, який давно тиснув на груди. Я не знала, що буде далі з татом, але знала точно — я більше не тікатиму від своїх почуттів.

Ігор помітив це перший. Ми пили каву на кухні, й він, не піднімаючи погляду від чашки, сказав:

— Ти інакше дихаєш. Наче перестала чекати дозволу бути собою.

Я усміхнулась. Мовчки. Уперше за довгий час — без гостроти, без тривоги. Просто — зі світлом усередині.

Ввечері ми сіли на балконі. Я вивела ноутбук і відкрила той самий документ. Моя книга дихала. І цього разу я знала: вона завершиться. Не трагедією. А надією.

Ми з Ігорем говорили довго. Про все. Про весілля. Про каплицю зі сну. Про те, чи варто буде колись повернутись до України — не тікати, а з гордо піднятою головою. І про дітей. Я сказала, що не боюсь більше бути мамою. Що, можливо, через це я зможу краще зрозуміти свого батька — не як ворога, а як людину, яка теж колись була дитиною.

— Якщо колись у нас буде донька, — сказала я, — я ніколи не дозволю собі змусити її вибирати між любов’ю й свободою.

— А я, — відповів Ігор, — зроблю все, щоб вона знала, що сильна не тому, що бездоганна. А тому, що жива.

Тієї ночі ми не говорили багато. Просто лежали поряд. І спали так міцно, як тільки можуть спати ті, хто перестав бігти.