Глава пʼятдесят шоста

Наступного ранку фатальний дзвінок пролунав рівно о 10:12. Це був відеозв’язок. На екрані знову висвітився черговий невідомий номер, але мені вже не потрібні були підказки. Внутрішньо — кожною клітиною тіла — я відчула, хто це, ще до того, як розгорнула сповіщення.

Ігор у цей момент був поруч. Коли я взяла слухавку, наші погляди зустрілися в німому німому питанні. Я не вимовила жодного слова — лише судорожно ковтнула прохолодне кімнатне повітря й рішуче натиснула кнопку «прийняти». Екран моргнув, і камера розгорнулася.

Батько сидів у своєму незмінному робочому кабінеті. Той самий масивний дерев’яний стіл, ті ж холодні сірі стіни, які я пам'ятала з дитинства. Але в кріслі сиділа зовсім інша людина. Його завжди бездоганно рівні плечі були безсило опущені. Очі здавалися глибокими, темними й порожніми, мов занедбані осінні колодязі. І перша думка, яка гострим лезом прошила мою голову: він постарів. Страшно й неймовірно швидко постарів.

— Марто, — глухо вимовив він. Його зазвичай залізний голос зараз тріснув, як суха гілка.

— Добрий день, тату, — відповіла я зовні спокійно, хоча всередині все стискалося від дикої напруги. Руки тримали телефон настільки міцно, що пальці побіліли — здавалося, якщо я трохи послаблю хватку, цей апарат просто розсиплеться на порох.

Він мовчав кілька довгих, болісних секунд. Просто безвідривно дивився на мене крізь кілометри й екран. І раптом я помітила те, чого не бачила ніколи в житті: як ледь-ледь тремтить його зазвичай непохитне підборіддя.

— Ти дуже змінилась, — сказав він нарешті, важко підбираючи слова. — Ти... подорослішала, донько. Голос став інакшим. Погляд зовсім інший.

— Тобі просто здалось. Я залишилася точно такою ж, якою й була завжди, — тихо відповіла я, а потім, не витримавши, додала: — А ти... ти дійсно важко хворий, тату?

Він важко, зі свистом зітхнув. Безсило відкинувся на шкіряну спинку свого розкішного крісла й повільно провів тремтячою долонею по лобі.

— Так. Не смертельно, принаймні поки що. Але... вже не так, щоб це можна було просто ігнорувати. Я іноді сиджу тут наодинці й думаю, що вся ця хвороба — це просто логічний наслідок. І ні, зовсім не твоєї втечі, Марто. Це наслідок моїх власних, давніх помилок.

Я абсолютно не знала, як реагувати на таку несподівану відвертість від людини, яка ніколи ні в чому не каялася. Я просто заціпеніло мовчала. Він почекав і продовжив:

— Я кілька разів переглядав твій сьогоднішній виступ на телебаченні. Уважно слухав кожне слово, що ти говорила в мікрофон. Іноді... я бачив у кадрі тебе поруч із ним. З цим твоїм Ігорем. І знаєш, Марто, що я насправді тоді відчував перед цим екраном?

— Гнів? — тихо запитала я, готуючись до чергової порції звинувачень.

— Спершу — так, це був дикий гнів, — чесно зізнався батько. — А потім... потім з'явилися банальні чоловічі ревнощі. Ти за всі свої роки ні разу в житті так не дивилася на мене. З такою абсолютною довірою. Без жодної краплі прихованого страху в очах. І в цю мить я нарешті чітко зрозумів: головна проблема насправді ніколи не була в Ігорі. Вона в тому, що я сам роками наполегливо будував між нами цю глуху стіну. Ще тоді, коли померла твоя мама... Я просто банально не знав, як мені бути правильним батьком для маленької дівчинки без неї.

Мій вибір — свобода

Моє серце закатало у грудях сильніше, наче божевільне. Гарячі сльози миттєво підступили до горла, але я зусиллям волі не дозволила їм прорватися назовні перед камерою.

— Я... я просто ніколи не знала, що тобі сказати, тату, — ледве чутно прошепотіла я. — Все між нами тоді було ніби живою сокирою відрізане. Ми просто мовчали поруч роками.

— Бо я панічно боявся твоїх чесних слів, Марто. І своїх власних емоцій теж боявся. Але тепер… — він на секунду опустив очі додолу. І в його колись залізному тоні щось остаточно, безповоротно зламалося. — Тепер я бачу, що сам, власними руками все це зруйнував.

Я дивилась на свого всемогутнього батька. І вперше за все своє свідоме життя я дивилася на нього без звичного, паралізуючого страху. Без дикої злості чи бажання щось довести. Лише — з кришталево чистою, спокійною ясністю в душі.

— Ти не демон і не чудовисько, тату. Але ти дійсно зранив мою душу. Зранив неймовірно глибоко, і мені знадобилися роки, щоб просто знайти в собі сили це визнати. Але зараз я можу сказати це вголос. І я щиро пробачаю тобі все це. Пробачаю просто тому, що хочу жити й упевнено йти далі. Але я ніколи не повернуся назад у той дім. Я ні за що не відмовлюся від Ігоря. І я більше ніколи не відмовлюся від самої себе.

— А якщо я просто по-людськи попрошу тебе повернутися?.. — його голос раптом жалібно зірвався, переходячи на шепіт. — Попросив би тебе зараз як твій рідний батько, а не як всесильний олігарх чи той страшний чоловік із перших шпальт кримінальних газет?

Я повільно, але неймовірно рішуче похитала головою з боку в бік.

— Ні, тату. Я зараз по-справжньому щаслива. І ти більше нічого не зможеш у цьому змінити.

У слухавці западала важка тиша. А потім... мій залізний батько раптом беззвучно заплакав прямо в кадрі. Він сидів перед камерою, низько опустивши сиву голову на руки, і вся його колись могутня постать дрібно трусилася від страшного, беззвучного внутрішнього болю. Я не намагалася зупинити його чи заспокоїти. І не стала казати йому більше жодного слова.