Глава пʼятдесят пʼята

Я отримала повідомлення від Лери рано-вранці. Вона ніколи не писала без причини. Її текст складався з кількох слів:

«Твій тато хворіє. Все серйозно. Він здається. Але мовчить.»

Повітря в кімнаті ніби змінило тиск. Я читала ці рядки знову і знову. І не знала, що відчувати. Частина мене завмерла. Інша — хотіла бігти. Але куди? Назад у той дім, де все так боліло?

Ігор, як завжди, відчув. Ми мовчки пили каву, поки я не поклала телефон на стіл і не сказала:

— Батько хворий.

Він не зреагував бурхливо. Лише легенько стиснув мою руку.

— І що ти відчуваєш?

Я не знала. 

Провину. Гнів. Смуток. Злість. Любов. Усе впереміш. Мов калейдоскоп, який крутиться надто швидко.

Ввечері я ходила кімнатами, не знаходячи місця. Минуле тиснуло. І я не могла спати. Замість сну — знову каплиця. Лише цього разу я бачила там батька. Він сидів на лаві. Вперше не владний. Не грізний. Просто чоловік із втомленими очима.

І я знала: мушу щось зробити.

Я дістала аркуш паперу. Ручку. І сіла за стіл. Слова не йшли одразу. Але я писала. Не про вибачення. І не про гнів. А про себе. Про біль. Про те, як я зростала поруч із тінню. Як хотіла, щоб він почув. І як навчилась слухати себе.

"…Я не знаю, чи ти захочеш це читати. Але я більше не хочу мовчати. Можливо, ми не зможемо ніколи бути батьком і донькою, як у кіно. Але я завжди буду твоєю дитиною. І завжди пам’ятатиму, що ти — частина мене. Я хочу миру. Навіть якщо не зможу мати з тобою любові. Хочу тиші. Навіть якщо вона буде далекою. Я пробачаю. Бо інакше згорю…"

Писала до ранку. Потім складала аркуш у конверт. Запечатала. І поклала до сумки. Щоб завтра надіслати.

Я не чекала відповіді. Лише хотіла сказати. І відпустити.

* * *

Відповідь прийшла через тиждень. Конверт був важкий, папір — цупкий. Розмашистий, упевнений почерк, який я пам’ятала з дитинства. Вперше за всі роки — мій батько написав мені не юридично, не формально. 

А від себе.

Я розгорнула листа і вже з перших рядків зрозуміла: це не вибачення.

"Марто. Я прочитав. Більше разів, ніж мав. Я не знаю, що ти хотіла почути у відповідь. Але я скажу, як є. Мені важко. Не від хвороби — від тебе. Я виховав тебе, вкладав роки. І не впорався. Я не знаю, де в мені стався збій. Але я не пробачив. І, мабуть, не пробачу. Та попри все — я не втрачаю надії. Бо ти — моя дитина. Ти не розумієш, як це — втрачати своє. Можливо, колись зрозумієш."

Я читала вголос. Ігор сидів навпроти, мовчав, спершись ліктями на коліна. Його погляд був твердим, але не холодним.

— Він не знає, як інакше, — тихо сказала я. — Його любов завжди була обернена в контроль.

— І ти все одно відповіси йому? — Ігор не дорікав. Він питав.

Я кивнула.

— Так. Бо не хочу втрачати шанс. Навіть якщо він мізерний.

— Я не згоден з ним. Ні з його методами, ні з тим, як він ранить тебе. Але це твоє серце. І я не маю права його ламати. Пиши, якщо відчуваєш потребу. Я тут.

У ту ніч я довго не могла заснути. І тільки перед тим, як зануритися в сон, прошепотіла Ігореві в темряву:

— Він не демон. Просто… батько.

Ігор не відповів. Лише сильніше притиснув мене до себе.

І я заснула. Не зі спокоєм. Але з надією.