Глава пʼятдесят четверта

Ми саме повернулися додому, коли телефон завібрував. Номер був незнайомим, але з українським кодом. Я завмерла, вдивляючись у цифри на екрані. Ігор хотів щось сказати, але я лише похитала головою. Натиснула «прийняти».

— Марто, — голос був рівний. Надто спокійний. Я знала його надто добре, щоб не відчути: це спокій після бурі. Голос мого батька.

— Тату… — лише це слово злетіло з моїх вуст. Все інше застрягло в горлі.

— Я бачив твоє інтерв’ю. Гарно говориш. Упевнено. Знаєш, що це зробило? Дало зелене світло журналістам. Дало ще один привід. Але я не про це.

Я чекаю. Губи стиснуті. Ігор стоїть поруч, тримаючи мою руку. Я увімкнула гучний зв'язок.

— Я не пробачаю того, що ти зробила. Не пробачаю, що він тебе забрав. І що ти пішла сама. Але ти — моя донька. Я не дозволю, щоб твоє ім’я стало прикриттям для його гри. У тебе ще є шанс повернутись. І відмежуватись. Я можу стерти все. Зробити так, що ніхто й не згадає.

— Ти не розумієш… — починаю я, але він перебиває:

— Розумію. І тому даю вибір. Один раз. Далі я захищатиму те, що залишилось від твого імені. По-своєму.

Він кладе слухавку. Різко. Немов підсумок.

Я стою мовчки. Всередині — лід. Змішаний із вогнем. Біль від його слів і лють від його шантажу.

Ігор обіймає мене. Не каже нічого. Ми обоє розуміємо: ця розмова — не примирення. Це оголошення війни.

Але цього разу — ми стоїмо обидва. І не зламаємось.

Після дзвінка батька я довго не могла знайти спокою. Та щось у тій тиші, що огорнула нас із Ігорем, дало мені сили. І не просто сили — поштовх. Я знову відкрила ноутбук і почала писати. Пальці згадали, як друкувати, а серце — як ділитися історіями.

Я повернулася до книги. Не до тієї, яку починала раніше. Ні. Це вже зовсім інша історія. Живіша. Глибша. Написана не з уяви, а з серцевини себе. Моя героїня вже не боїться йти вперед. І я — теж.

Вночі я знову бачу сни. Не тривожні. Дивні, але м’які. У центрі сну — стара каплиця, з вітражами і дерев’яними лавами. Я не знаю, чому вона з’являється, але кожен раз я заходжу туди — і чую голос мами. Не чітко, а як шелест у листі. І чомусь — стає легше.

Прокидаюсь спокійна. Поруч — Ігор. Він досі спить, і на його обличчі — така тиха впевненість, що я просто лежу і вдивляюсь у нього.

Після сніданку ми виходимо на терасу. В місті — глибока зима, яка вже скоро поступиться місцем весні. І я кажу:

— Знаєш, я думала про весілля. Не як про втечу. А як про початок. Можливо, десь у горах. У невеликому храмі. Без натовпу. Але з тими, хто справді важливий.

Ігор усміхається, торкається мого обличчя.

— У тій самій каплиці зі сну?

Я здивовано піднімаю очі.

— А звідки ти…

— Ти говориш уві сні, Марто. Я вже двічі чув, як ти промовляла: «Тут добре. Мамо, ти бачиш?»

Сльози підступають. Я хитаю головою, усміхаючись крізь них.

— Я не знала…

— Можливо, це знак, — тихо каже він. — Що все нарешті має сенс. І що твоя мама — поруч.

Ми довго мовчимо. А потім я кажу:

— А ти хочеш дітей?

Ігор не вагається:

— Якщо з тобою — дуже.

І в тій розмові не було плану. Лише — щирість. Без напруги. Без страху. Просто майбутнє, яке ми дозволяємо собі уявити.

І я знаю — це ще не перемога. Але це вже життя. Моє. Наше.