Глава пʼятдесят четверта

Ми саме повернулися додому після виснажливого ефіру, коли в моїй руці знову раптово й вимогливо завібрував телефон. На екрані висвітився незнайомий номер, але з чітким, до болю знайомим українським кодом.

Я на мить завмерла посеред передпокою, наче вкопана, безвідривно вдивляючись у цифри. Ігор помітив мою зміну в обличчі й хотів щось сказати, але я лише мовчки похитала головою, закликаючи його до тиші. Зробила глибокий вдих і рішуче натиснула кнопку «прийняти».

— Марто, — голос у слухавці був абсолютно рівний. Навіть надто спокійний. Я надто добре знала свого батька, щоб не відчути шкірою: це було те саме зловісне, хиже затишшя, яке буває лише після руйнівної бурі. Голос Орлика. — Тату… — лише це єдине слово ледве злетіло з моїх занімілих вуст. Все інше, що я хотіла висловити, важким комом наглухо застрягло в горлі. — Я бачив твоє сьогоднішнє інтерв’ю, — продовжив він, і в його тоні проглянула холодна, ледь помітна іронія. — Гарно говориш. Упевнено. Знаєш, що це твоє шоу насправді зробило? Воно просто дало офіційне зелене світло європейським журналістам. Дало їм ще один чудовий привід копатися в моєму брудному майбутньому. Але я зараз дзвоню тобі зовсім не про це.

Я мовчки чекаю, до болю стиснувши губи. Ігор миттєво робить крок ближче і стає впритул поруч, міцно, гаряче тримаючи мою руку в своїй долоні. Побачивши його підтримку, я одним рухом впевнено вмикаю на телефоні гучний зв'язок. Нехай слухає. Нам більше нічого ховати одне від одного.

— Я ніколи не пробачу тобі того, що ти зробила, Марто. Не пробачу, що цей твій боєць тебе забрав, і що ти сама свідомо пішла за ним, розтоптавши мої плани, — батьківський голос став жорсткішим, у ньому прорізалися залізні нотки. — Але попри весь цей сором, ти все одно залишаєшся моєю єдиною донькою. І я просто не дозволю, щоб твоє дівоче ім’я та репутація стали дешевим прикриттям для його брудної гри проти мене. У тебе прямо зараз усе ще є один останній шанс повернутись додому. Повністю відмежуватись від нього й відкликати свої слова. Я маю достатньо впливу, щоб буквально за добу стерти весь цей медійний бруд. Зробити так, що ніхто в країні навіть не згадає про це інтерв’ю.

— Тату, ти просто досі нічого не розумієш… — гаряче починаю я, відчуваючи, як у грудях закипає образа, але він грубо й безапеляційно перебиває мене на півслові:

— Я все чудово розумію, Марто. І саме тому даю тобі цей вибір. Один-єдиний раз. Якщо ти відмовишся — далі я захищатиму те, що ще залишилось від твого чесного імені, виключно по-своєму. Своїми методами.

Він коротко, з викликом кладе слухавку. Різко. Наче ставить фінальну крапку під суворим судовим вироком.

Я продовжую стояти посеред кімнати в суцільній мовчанці. Наче дезорієнтована. Всередині мого тіла зараз у химерному танці змішався лютий, пронизливий лід із палаючим вогнем — дикий біль від його остаточного неприйняття та глуха, праведна лють від цього чергового, завуальованого під турботу шантажу.

Ігор мовчки, неймовірно міцно обіймає мене ззаду за плечі, притискаючи до своїх широких грудей. Він не каже зараз жодного слова, бо розуміє: будь-які слова зараз будуть зайвими. Ми обоє надто чітко усвідомлюємо правду: ця коротка телефонна розмова — зовсім не спроба батьківського примирення чи компромісу.

Це — його офіційне, фінальне оголошення війни. Але цього разу — все інакше. Ми більше не розбігаємося по кутках. Ми стоїмо на цій позиції обидва, тримаючись за руки. І ми більше ні за що в житті не зламаємось під його тиском.

Нова книга, нові сни

Після цього важкого дзвінка батька я ще дуже довго, годинами не могла знайти собі місця й заспокоїтися. Але дивно — якась особлива, монолітна тиша, що після розмови м'яко огорнула нас із Ігорем у нашій кімнаті, раптом дала мені неймовірний приплив нових внутрішніх сил. І не просто абстрактних сил — це був потужний, усвідомлений поштовх діяти далі.

Я вперше за довгі місяці впевнено відкрила свій ноутбук, сіла за стіл і почала швидко писати. Пальці наче самі собою згадали, як правильно й легко друкувати по клавішах, а зранене серце — як знову щиро ділитися своїми найпотаємнішими історіями.

Я нарешті повернулася до своєї книги. Але зовсім не до тієї наївної, штучної повісті, яку я так невпевнено починала писати колись давно у Відні. Ні. Тепер це була вже зовсім інша історія. Набагато живіша, доросліша, об'ємніша й глибша. Історія, написана не з вигаданих образів чи підліткової уяви, а вирвана прямо з гарячої, болючої серцевини самої себе. Моя нова головна героїня на сторінках уже не боялася дивитися в обличчя небезпеці й сміливо йти вперед крізь шторм.

І я разом із нею тепер теж більше нічого не боялася.

Вночі, вперше за довгий час, я знову почала бачити сни. Але це були зовсім не ті звичні, виснажливі кошмари з погонями, обличчями шпигунів батька чи пострілами в темряві, від яких я зазвичай прокидалася в холодному поту.

Сни були дивні, але дивовижно м'які, затишні, наче загорнуті в теплий туман. У самому центрі цього нічного видіння завжди стояла одна й та сама стара, покинута каплиця десь високо в горах — із красивими кольоровими вітражами, крізь які пробивалося м'яке сонячне світло, і довгими дерев'яними лавами. Я не мала жодного логічного уявлення, чому саме це місце раз по раз виникає в моїй підсвідомості, але щоразу, коли я уві сні тихо заходила всередину цих старовинних стін — я виразно чула рідний, заспокійливий голос своєї покійної мами. Він звучав не чітко, а як легкий, лагідний шелест літнього листя на вітрі. І від цього звуку мені чомусь щоразу ставало неймовірно легко й спокійно на душі.