Глава пʼятдесят перша

Цього ранку все здається звичайним.

Сонце пробивається крізь фіранки — золотисті нитки, що в'яжуться в мереживо на підлозі. Ігор біля плити, його спина напружена у звичній позі, руки рухаються автоматично: мелення кави, шум окропу, запах, який зазвичай означає безпеку. Я занурена у свій ноутбук, у світ вигаданих історій, де можна контролювати кожне слово, кожен поворот сюжету.

На секунду все наче застигає — ідеальний знімок звичайного щастя.

До першого вибуху.

Сповіщення на телефоні.

Тихий дзвін, ніби хтось кинув крихітний камінець у спокійну воду. Я ковзаю поглядом по екрану — і раптом повітря стає густим, як сироп.

«Бізнесмен І… — Підозрюється у викраденні дочки впливового українського олігарха».

Речення розпливається перед очима, але мозок вже вихопив суть, встромив її в груди, як ніж. Моє ім’я. Ім’я батька. Навіть згадка про Відень — те місце, куди я втекла від його контролю. Все тут. Чітко. Навмисно.

Як вирок.

— Ігоре…

Мій голос — не більше ніж тріск тонкого льоду. Рука тремтить, коли я простягаю йому телефон. Він бере його, і я бачу, як його пальці на мить стискають корпус — так сильно, що здається, скло ось-ось трісне.

Він читає.

Я дивлюсь на його обличчя, шукаючи паніку, гнів, щось знайоме. Але там лише тиша. Не спокій — а та напружена, небезпечна тиша, що буває перед штормом. Його щелепа напружена, очі — вузькі, як леза.

Хвилина.

Дві.

Тиша нависає між нами, густа, електрична, ніби повітря перед блискавкою.

— Він грає на публіку, — нарешті каже Ігор.

Його голос низький, але в ньому немає сумніву. Лише холодна, як сталь, впевненість.

— Створює образ жертви.

Він кладе телефон на стіл, ніби це не пристрій, а отруєний клинок.

— Бо не може контролювати тебе — тож хоче дискредитувати мене. Через ЗМІ.

Його слова падають важко, кожне — як удар молота по ковадлу.

Я дивлюся на нього, і раптом усвідомлюю: це не просто новина.

Це оголошення війни.

І мій батько тільки що зробив перший постріл.

— Але тепер усі побачать це.

Мої слова виходять згустком болю, ніби кожне — це осколок скла, який я випльовую. Студенти, викладачі, сусіди… Вони всі прочитають. Вони всі повірять. Або зроблять вигляд, що повірили. Бо так простіше. Бо правда завжди десь посередині, а сенсація — завжди на першій сторінці.

— Я знаю.

Його відповідь — не просто слова. Це міст, який він кидає через прірву мого страху. Твердий. Незламний.

— Що далі?

Мій голос тріскається, як тонкий лід під вагою. У грудях — паніка, що розкривається, як отруйна квітка. Вона пускає коріння в живіт, в горло, в пальці, що не слухаються.

— Живемо далі.

Він сідає поруч, і його присутність — як якір у шторм.

— Ми знали, що буде. Але ми разом, Марто. Ми пройшли більше, ніж це. І пройдемо ще.

Я киваю.

Але всередині — землетрус.

Моя рука тремтить, коли я відкриваю коментарі. Вони налітають хвилями:

Звинувачення. Гострі, як ножі.

Домисли. Брудні, як багно.

Агресія. Сира, неприхована.

— Я боюсь.

Моє признання — не більше ніж шепіт.

— Не за себе. За тебе.

Він дивиться на мене, і в його очах — не страх.

— І я боюсь.

Його слова — важкі, як каміння.

— Але не боюсь з тобою.

Його руки обіймають мене, і його тепло — це єдине, що залишилося реальним у цьому світі, що розпадається.

— Ми не втечемо. Ми відповімо. Але не криками. Не помстою. А гідністю.

Його серце б’ється під моїм вухом.

Раз.

Два.

Три.

Наче відраховує секунди до нового життя.

Мене знову хочуть перетворити на інструмент у чужій війні.

Але цього разу —

Я не зброя.

Я — голос.

І я говоритиму.

За себе.

За нас.

За любов, яка не має бути виправданням.

А правом.

Нашим.

Справжнім.

Незламним.

Як його руки, що тримають мене в цю мить.

Як його серце, що б’ється в такт з моїм.