Глава пʼятдесят перша

«Бізнесмен І… — Підозрюється у викраденні дочки впливового українського олігарха».

Це речення розпливається перед моїми очима, але мозок уже безжально вихопив саму суть, встромивши її глибоко в груди, як гострий іржавий ніж. Моє власне ім’я. Гучне ім’я мого всесильного батька. Там є навіть згадка про Відень — те саме місто, куди я колись так відчайдушно втекла від його залізного, задушливого контролю. Все тут. Чітко. Навмисно. Розраховано до кожної дрібниці.

Як мій остаточний вирок.

— Ігоре…

Мій голос зараз — не більше ніж ледве чутний тріск тонкого льоду під ногами. Рука помітно тремтить, коли я повільно простягаю йому через стіл свій телефон. Він мовчки бере його, і я виразно бачу, як його міцні пальці на мить стискають пластиковий корпус — так сильно, що здається, міцне скло екрана ось-ось із тріском лусне.

Він швидко читає.

Я невідривно дивлюсь на його обличчя, панічно шукаючи на ньому хоч якісь звичні прояви: паніку, раптовий гнів, щось знайоме. Але на його рисах зараз застигла лише суцільна, глуха тиша. Це зовсім не спокій — це та сама напружена, смертельно небезпечна тиша, що завжди буває в природі за хвилину до початку нищивного шторму. Його щелепа залізно напружена, а темні очі звузилися, ставши гострими, як леза бойових ножів.

Минає довга хвилина. Потім друга.

Ця важка тиша буквально нависає між нами в просторі кухні — густа, електрична, ніби все повітря навколо нас раптово зарядилося перед ударом блискавки.

— Він знову професійно грає на публіку, Марто, — нарешті тихо каже Ігор.

Його низький голос звучить дивовижно спокійно, в ньому немає жодного грама сумніву чи розгубленості. Лише холодна, як інструментальна сталь, упевненість досвідченого гравця.

— Твій батько зараз штучно створює для преси образ нещасної жертви.

Він повільно, з явною огидою кладе мій телефон назад на стіл, ніби це зовсім не сучасний електронний пристрій, а справжній отруєний клинок найманого вбивці.

— Бо він більше фізично не може контролювати тебе й твоє життя — тож тепер хоче максимально дискредитувати мене. Точково, через підконтрольні ЗМІ.

Його слова падають у простір кімнати важко, кожне з них — як точний удар важкого молота по розпеченій ковадлі. Я перелякано дивлюся на нього, і в цю хвилину до мене приходить повне, жахливе усвідомлення: це зовсім не просто чергова брудна новина в стрічці.

Це — офіційне оголошення повномасштабної війни. І мій всесильний батько щойно зробив свій перший, прицільний постріл нам у спину.

Осколки бруду

— Але тепер усі навколо побачать цей бруд, Ігорю...

Мої слова виходять із горла важким згустком накопиченого болю, ніби кожне окреме речення — це гострий осколок битого скла, який я з зусиллям випльовую зі свого тіла. Всі мої тутешні студенти, колеги-викладачі, наші тихі сусіди по будинку... Вони всі вже сьогодні прочитають ці заголовки. Вони всі беззастережно повірять у цю брехню про моє «викрадення». Або просто зроблять вигляд перед нами, що повірили. Бо так набагато простіше для їхнього спокою. Бо для більшості чужих людей умовна правда завжди лежить десь посередині, а гучна, брудна сенсація — завжди красується на першій сторінці.

— Я знаю це, Мартусю.

Його коротка відповідь у цю мить — не просто слова підтримки. Це справжній міцний міст, який він одним рухом упевнено перекидає через усю глибоку прірву мого раптового страху. Твердий. Залізобетонний. Незламний.

— Ігорю, але що нам тепер робити далі?

Мій голос знову зрадницьки тріскається, як тонкий річковий лід під занадто важкою вагою. У грудях стрімко розкривається паніка, наче отруйна нічна квітка. Вона швидко пускає своє міцне коріння мені в живіт, у горло, в кінчики пальців, які в цю секунду просто відмовляються слухатися.

— Живемо далі нашою дорогою, Марто. Як і жили до цього ранку.

Він спокійно пересідає на стілець поруч зі мною, і сама його фізична присутність зараз діє на мене, як єдиний надійний якір під час сильного океанського шторму.

— Ми з тобою чудово знали, що рано чи пізно щось подібне обов'язково станеться. Але головне — ми зараз разом, Марто. Ми за цей рік пройшли крізь набагато страшніші речі, ніж ці газетні плітки. І цей етап ми теж упевнено пройдемо. Разом.

Я слухняно киваю йому головою у відповідь. Але всередині мого тіла прямо зараз відбувається справжній руйнівний землетрус.

Моя рука сильно тремтить, коли я знову мимоволі відкриваю коментарі під цією статтею в телефоні. Вони налітають на мене з екрана брудними, важкими хвилями:

Звинувачення. Гострі й безжальні, як кухонні ножі. Домисли чужих людей. Брудні й липкі, як болотне багно. Агресія. Сира, первісна, абсолютно неприхована людська агресія.

— Ігорю... я шалено боюсь, — це моє зізнання зараз звучить не більше ніж ледве чутний, безсилий шепіт. — Але я боюсь зараз зовсім не за себе чи свою репутацію. Я боюсь за тебе. За те, що він може зробити з твоїм життям і бізнесом.

Він уважно дивиться мені прямо в зіниці, і в його темних очах немає жодного натяку на чоловічий страх чи сумнів.