Глава пʼятдесята

Увечері, коли Ігор повертається до комп’ютера, а я сиджу біля вікна, тримаючи чашку чаю, спогади самі прориваються крізь час.

Вона.

Її руки, теплі, з тонкими жилками, які я любила розглядати в дитинстві. Вона сиділа біля мене, розчісувала моє волосся, співала тихі пісні, які тепер звучать лише у моїй пам’яті.

«Ти колись закохаєшся — і світ зміниться», — казала вона.

Я тоді не вірила.

Як могла вірити дівчинка у п’ятнадцять, яка не вміла уявити себе жінкою? Яка думала, що любов — це лише з папірців у підручнику з літератури?

А тепер я — жінка.

І вона не бачить мене такою.

Не бачить, як Ігор обережно проводить пальцями по моїй спині, коли мені страшно. Не чує моїх «так», не розділяє моїх сумнівів і перемог. Не знає, що її слова про «змінений світ» виявилися пророчими.

Я кладу долоню на скло вікна — холодне, чужорідне.

— Як би ти відреагувала, мамо?

Мій голос — шепіт, який губиться в порожнечі кімнати.

— Сподобався би він тобі? Чи ти сказала б мені: «Бережи його»?

Тиша.

Але в ній — відповідь.

Я знаю її.

Вона сказала б саме це.

«Бережи його».

Бо кохання — це не лише радість.

Це — обіцянка.

Обіцянка бути поруч, навіть коли більше немає нікого.»

І я обіцяю.

Собі.

Їй.

Йому.

Обіцяю бути тією, хто зберігає.

Хто любить.

Хто пам’ятає.

Навіть коли світ змінюється.

Тато.

Його тиша після нашої розмови важча за всі невимовлені слова, важча за всі ночі, коли я лежала, дивлячись у стелю і шукаючи в ній відповіді. Вона – як застиглий бетон у грудях, кожен день стає тугіше, важче, незручніше. Ми не спілкувалися відтоді. І цей холод між нами – новий біль, який я ношу в собі, немов камінь за пазухою.

У мені живе дивне бажання – поділитися з ним. Розповісти, як сміється Ігор, коли я плутаю інгредієнти у стравах. Як його руки, грубі від роботи, стають неймовірно ніжними, коли торкаються мого обличчя. Як у мене нарешті з’явився дім, а не просто місце, де я ночую.

Але.

Я знаю – він не зрозуміє. Не прийме. Не пробачить.

Його мовчання – це вирок.

І я знову обираю мовчати.

Ігор підходить пізніше.

Він не говорить нічого – просто сідає поруч, вкриває мене пледом, який пахне нашою пральною порошком і чимось ще, що стало означати "безпеку". Його тиша – не пуста. Вона – як м’який дотик у темряві, коли тобі страшно: "Я тут. Я з тобою".

Він не питає. Але я знаю – він знає.

Його знання – не в словах. Воно – в тому, як він обережно проводить пальцями по моїй спині, коли я згортаюся в клубочок. В тому, як його груди піднімаються і опускаються під моєю щокою, коли я притискаюсь до нього вночі.

— Я щаслива, — кажу йому.

Мої слова – маленькі, ледь чутні. Але вони – правдиві.

— Навіть якщо іноді це боляче.

Він дивиться на мене – не як на проблему, яку треба вирішити. А як на людину, яку треба зрозуміти.

— Щастя іноді й буває болючим, — відповідає він.

Його голос – низький, як гул землі під ногами.

— Але якщо в ньому є кохання – воно того варте.

Я хитаю головою, стискаючи його руку. Його пальці – міцні, справжні, з мозолями, які я вже навчилася любити.

— Я хочу навчитися жити цим щастям. Не ховатись від нього. Не соромитись його.

Це – зізнання.

Не йому.

Собі.

Він усміхається – не широко, а так, ніби ця усмішка призначена лише для мене.

— У тебе виходить, — каже він і притягує мене ближче.

Його обійми – не клітка. Вони – пристань.

І в цій тиші, що обіймає наш дім, я вчуся радіти.

Навіть коли серце плаче за тими, кого більше немає поруч.

Бо я маю те, що вони хотіли б для мене.

Любов.

І шанс.

І я не маю права змарнувати його.

Не маю права забути, що щастя – це не лише відсутність болю.

Це – змога прокидатися і знаходити поряд того, хто скаже:

"Я тут. Назавжди".

Навіть якщо "назавжди" іноді болить.