Глава сорок девʼята

Я прокидаюся раніше за нього.

Світанок розгортає небо блідим шовком – ніжним, прозорим, ніби він тільки-но народився і ще не набрався сміливості стати яскравим. Сніг притих, заворожений власною досконалістю. На кухні – тиша, але не та, що давить, а та, що обіймає: тепла, як дихання сплячої людини, яку любиш.

Я варю каву. Аромат – гіркий, наче спогади, які ми ще не створили. Дві чашки. Одна – його, з тріщинкою на ручці, яку він ніколи не викине. Друга – моя, з відбитком помади на краю.

Я чекаю.

Не так, як колись – з кулею під ребрами, з очікуванням удару. А так, ніби вперше в житті дихаю на повні груди.

Він заходить, ще теплий від сну, у тій сорочці, де ґудзики завжди розстібаються не там, де треба. Його волосся – безладне, очі – м'які, як мед у сонячному світлі.

— Ти не спиш, – каже він, і його губи торкаються мого тім’я.

Його поцілунок – як підпис під договором: "Я тут. Назавжди".

— Хочу з тобою поговорити.

Мої слова – не кулька в горлі. Вони – камінь, який я несла роками і нарешті кладу на землю.

— Щось трапилось?

Його голос – спокійний, але в ньому вже прокидається тривога. Він знає: коли я кажу "поговорити", це ніколи не про погоду.

— Навпаки.

Я дивлюсь на нього – на цю людину, що стала моїм приватним сонцем. На його руки, які вміють бути і м’якими, і міцними. На очі, в яких я навчилася читати без словника.

— Я просто… не хочу більше мовчати.

Він сідає навпроти. Його погляд – не сканер, не допит. Він – як відкрите вікно влітку: чекає, коли я захочу впустити свіже повітря.

Я вдихаю. Аромат кави змішується з запахом його тіла – це пахне домом.

— Я більше не хочу бути з тобою лише «поки ми тікаємо».

Мої слова – не вибух. Вони – повільне розкриття квітки.

— Не хочу обмежувати себе страхом, що це колись закінчиться.

Я говорю це – і відчуваю, як той страх, що жив у мені роками, згортається в клубочок і котиться геть.

— Я хочу бути з тобою назавжди. Не як втеча. А як вибір.

Тиша.

А потім – його рука на моїй. Його пальці – не кліщі, не кайдани. Вони – як коріння дерева: міцні, живі, вічні.

— Ти вже давно зробила цей вибір, – каже він. – Просто сьогодні нарешті набралася сміливості це сказати.

Його усмішка – не тріумф. Вона – як перший промінь сонця після дощу.

І я розумію:

Назавжди – це не про час.

Це про те, що кожного ранку я буду прокидатися і вибирати його знову.

Навіть коли кава вистигне.

Навіть коли сніг розтане.

Навіть коли життя перестане бути втечею – і стане просто життям.

Нашим.

Ігор мовчить.

Не так, як мовчать, коли не знають, що сказати. А так, як мовчать перед грозою – коли повітря настільки насичене істиною, що кожне слово має важити тонну. Він дивиться на мене, і в його очах – не вагання, а глибина. Та глибина, де народжуються найщиріші слова, ті, що не бояться бути простими.

А потім він встає.

Повільно. Наче боячись розбудити ту магію, що висить між нами. Обходить стіл – кожен його крок лунає в моїй грудній клітці, як удар барабана перед святом. І стає навколішки.

Не так, як стають, коли благають.

А так, як стають перед чудом.

Його рука знаходить мою – велика, тепла, з мозолями від роботи і життя. Вона трохи тремтить. А в очах – блиск, який я бачу лише тоді, коли він дивиться на мене вночі, думаючи, що я сплю.

— Ти навіть не уявляєш...

Його голос – низький, як гул землі перед землетрусом.

— ...скільки разів я уявляв цю мить.

Слова виходять з нього важко, наче кожне – це камінь, який він ніс роками і нарешті кладе переді мною.

— Як кажу тобі, що ти – найважливіше, що було в моєму житті.

Його пальці стискають мої – не сильно, але так, щоб я відчула: він не відпустить. Ніколи.

— Що я ніколи не знав, як виглядає дім, поки не побачив тебе.

Його губи торкаються моїх пальців – легше, ніж падає сніжинка.

— Що кожен ранок я хочу починати з твоїх очей, і кожен вечір – засинати поряд із тобою.

Я мовчу.

Моє серце б’ється десь у горлі, наче хоче вискочити і впасти йому в долоні.

— І якщо ти дозволиш мені бути поруч...

Він дивиться мені в очі так, ніби бачить крізь них мою душу.

— ...я присвячу все життя тому, щоб робити тебе щасливою.